Розділ «Частина друга Загублена фібула»

— Ой, хай йому абищо! — просичала дівчинка. З того, як звучав її голос, хлопець зрозумів: вона вже на поверхні! — Будь обережний: тут троянди! З величезними колючками! — простогнала скривджено. — Не могли зробити вихід у якесь безпечніше місце!

Але Нісс і не думав про таке. Спершись на лікті, він підтягся й перевалився через край. Відсапуючись, упав горілиць на вологу, прохолодну землю й задивився у небо.

Понад дахами, такими високими, що, коли б хто Ніссові це розповів, він би нізащо не повірив, падали навкоси останні теплі промені вечірнього сонця, забарвлюючи червоним кольором протилежні стіни подвір’я, яке оточували велетенські будинки. По траві, що, як і в краю медлевінґерів, покривала більшу частину ґрунту, перелякано метався якийсь неоковирний звір на коротких ніжках — такий великий, що Ніссові був би по коліна. Дивно, але Нісс тієї звірюки зовсім не злякався. Небагато він бачив тварин із таким приязно-дурненьким писком, і до того ж складалося враження, що та тварина сама злякалася прибульців.

— Моа? — прошепотів Нісс. Ніколи б не повірив, що можна бути щасливим тільки тому, що скінчилася темрява! — І що далі, Моа?

— Тепер ми нагорі, — задумливо сказала дівчинка. — Загалом виглядає все не так, як розповідається у переказах, правда?

Моа показала вбік, де, на чотирьох стовпчиках, акуратно складених із цегли, стояла чудернацька дерев’яна хатка з сіткою перед дверима. Двері були прочинені, а за ними Нісс побачив віхті сіна.

— Тихо! — пошепки застерегла Моа. — Що, коли сюди дивляться з вікон?

І потягла Нісса в нішу між стіною та хаткою.

— Дивляться? — ошелешено перепитав Нісс. — Хто дивиться, Моа? Якщо знаєш… — А тоді затулив собі долонею рота. — Ти хочеш сказати, ми опинилися в Сивій Давнині? — запитав. — У часі переказів? І ти маєш на увазі, що ми потрапили… — тут він на мить задумався, — до людей?

Моа покрутила пальцем біля скроні.

— Ти гадаєш, ніби можна мандрувати в часі? — перепитала вона. — Оце вже дурниці так дурниці! А от що ми потрапили до людей, то це більше схоже на правду.

— Так їх же не існує! — заперечив хлопець. — Який розумний медлевінґер повірить…

— Ось ти не вірив, що існує той підземний хід, — ущипливо зауважила Моа. — Я вже й не знаю, що ще має статись, аби ти нарешті збагнув, що діється те, що діється.

— Так то ж перекази! — пошепки заперечив Нісс. — Баєчки для малих діточок! То ж усе вигадане!

Цієї миті сонце сховалося за дахами. Відразу ж стало прохолодніше.

— Можливо, хтось якраз і хоче, щоб ми саме так думали? — схвильовано прошепотіла Моа. — Можливо, існує якась підстава, аби ми не…

Над металевими сходами (з неймовірно високими сходинками!) відчинилися двері.

— Поллілі! — вигукнув хлоп’ячий голос. — Ти знову десь забігла? Зараз же підеш назад у клітку, ти, стара рудеро!

В дверях виникла постать — така височезна, що Ніссові з переляку забило дух і здалося на мить: як серце зараз зупиниться, то навіки!

— Лізьмо досередини! — шепнула Моа і шаснула в дерев’яну хатку. Раз — і зарилася в сіно. — Він не повинен нас знайти! Лізь і ти!