Розділ «Частина перша З дороги — і в дорогу»

Тут він спантеличено витяг правицю. Тепер усі побачили: король щось шукає. «Ні! — подумав Нісс. — Тільки не це! Всі святі духи, не допустіть, щоб ще й король забув мою фібулу!»

— Отже, сьогодні… — повторив король, і Нісс побачив, що того охоплює дедалі більше занепокоєння. — …сьогодні твій великий день. На жаль, наш любий Ведур не може — чи не так? — бути присутнім тут, аби передати тобі твоє слово, мій любий Ніссе, бо він у важливій справі… Але принаймні я…

Поміж столами виникло якесь сум’яття. Маленька товстенька королева, хитаючи головою, вибігла на середину майдану й тицьнула королю щось у руку.

— Ти ж поклав її на свій таріль! — повідомила вона, і то досить голосно, так, що розчули гості за передніми столами. — Була вся в крихтах, то я обтрусила.

— Дякую! — шепнув король і знову звернувся до свого народу. — Але принаймні я, — вигукнув він, тримаючи фібулу в руці, — я, твій король, прийшов сюди, аби передати тобі, як велить звичай, твою фібулу, з якою ти віднині, й це свята правда, стаєш дорослим чоловіком!

Дехто в юрбі засміявся, але то був дружній сміх. У цьому місці церемонії гості завжди сміялися.

Нісс ступив крок до короля й подивився йому в очі. Давно колись посвячувані мусили вклякати перед королем, що вручав їм фібули, й перед батьком, який передавав їм слово. Але тоді Великий День був, звісно, чимось важливішим, якщо можна вірити переказам. Адже з фібулою і словом, яке в родинах передавалося від батька синові, від матері — доньці, посвячувані отримували особливі сили, про які до того дня ніхто не міг сказати, в чому саме вони полягають. Отоді, можливо, і було задля чого ставати навколішки. А тепер, коли Великий День давно став лише приводом для спільного святкування, Ніссові це здавалося дивацтвом — падати на коліна перед королем.

Він простяг руку.

— Тож прийми від мене, твого короля, — мовив король, — прийми, отже, — чи не так? — оцю фібулу, яку призначено саме тобі! Від цього дня ти більше вже не зав'язуватимеш свого пояса на вузол, як те роблять діти, а скріплюватимеш його фібулою — на знак того, що тебе прийнято до товариства дорослих.

І з урочистим поклоном король передав Ніссові його фібулу. Вона виявилася важчою, ніж гадав хлопець, була вся срібна і така блискуча! А яка чудова! Либонь, як і всі фібули, що зберігаються у скрині в священному гаю, де медлевінґери зі сторіччя в сторіччя бережуть фібули, аби вручати їх дітям на їхнє тринадцятиліття, і куди вони повертаються того дня, коли померлого медлевінґера віддають землі.

Нісс і собі вклонився.

— Тут, власне, годилося би також… — трохи збентежено провадив далі король. — Авжеж, мій любий Ніссе, мої любі друзі, як я вже сказав… Слово, яке, згідно з давнім нашим звичаєм, пробуджує в тобі таємну силу, що дозріває якраз на тринадцятий рік дитинства, — слово — чи не так? — не може бути передане тобі сьогодні. Ми для цього виберемо інший день… коли до нас повернеться наш винахідник…

Було видно, що король не знає, чим закінчити промову, і Нісс опустив очі долу.

Музика якраз дійшла до того місця, де урівноважений тон святкового гімну переходить у радісно-тріумфальні звуки.

— Слава! — вигукнув із юрби чийсь голос, і Нісс розчув, що то пекар. — Хай живе Нісс, син Ведура! Слава!

— Слава! Хай живе! — загукали й інші голоси, і Нісс полегшено збагнув, що церемонію закінчено.

— Урочисто! — шепнув йому на вухо король. — Не бігти прожогом до стола, а поважно ступати, Ніссе!

Хлопець кивнув. Музиканти дограли кінцевий акорд — саме тієї миті, коли він сів на лаву біля матері.

— Це було просто чудово! — сказала мірошничиха, що сиділа навпроти Мунни, утираючи сльози в очах. — Ах, як люблю я ці святкування Великого Дня!

— Вітаємо тебе, Ніссе! — озвався писар і простяг хлопцеві руку. — Відтепер ти належиш до кола дорослих.