Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Слуги Вітіко по-дружньому прийняли свого господаря, Раймунд заніс гарний арбалет до кімнати.

Вітіко скинув шкіряний обладунок, одягнув лісове вбрання і жив, як і раніше. Але тепер частіше вправлявся з конем, їздячи клусом та вчвал по нерівній місцевості з чагарниками та іншими перешкодами.

Наприкінці вересня до Вітіко прийшов чоловік із костуром мандрівника і сказав, що він прибув із замку Гости. Він належав до замкової прислуги, але, постарівши, тужив за своєю батьківщиною, тож Бореш відпустив його і він покинув замок. Його батьківщина була в Лісовому краї, тож Бореш і переказав через нього вістку Вітіко.

— Яку вістку? — запитав Вітіко.

— Померла княгиня Адельгайда, — відповів чоловік.

— Померла княгиня Адельгайда! — вигукнув Вітіко, зірвавшись на ноги. — Померла княгиня Адельгайда!

— Так, — кивнув головою чоловік.

— Як це могло статися? — запитав Вітіко.

— Ми не знаємо, — відказав чоловік. — Ясновельможна княгиня жила в покої, де помер князь, дбала там про дітей, спала там, завжди була там, ні на що не хворіла, тільки сивішала всякчас, і п’ятнадцятого дня місяця вересня померла.

— А що сталося з дітьми? — запитав Вітіко.

— Їх повезли до Праги, — відповів чоловік.

— А ти бачив княгиню останнім часом? — запитав Вітіко.

— Я бачив княгиню і тоді, як вона померла, — відповів чоловік. — Мертва вона була як жива.

— А їй засвідчили честь у замку, де вона жила?

— Князь дав їй повну владу, — відповів чоловік, — і ми всі були підпорядковані їй.

— А де її поховали?

— Її з почестями повезли у Вишеград до чоловіка.

Вітіко якийсь час ходив по кімнаті. Потім знову сів за стіл і промовив:

— Отже, вона пішла за ним, пішла за ним.

Підпер руками голову, а трохи згодом знову глянув на прийшлого чоловіка: