Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Ні, — відповів він, — я сьогодні повинен повернутися додому і тому їду назад. Я погодую свого коня вже в Светлику, та й сам щось поїм зі своїх припасів.

— Тож дякую тобі і виконуй своє доручення, — мовив Вітіко й дав провідникові винагороду. Той узяв її, повернув коня і знову подався в ліс.

Вітіко поїхав вузенькою стежкою, що відходила від шляху і вела до білої кам’яниці. Там він спішився, з дому вийшов літній чоловік із пишним сивим волоссям. Підійшов до Вітіко, придивився до нього й раптом вигукнув:

— Тож на небі таки почули мою молитву і мої очі бачать тут Вітіко, що від нього піде спасіння!

— Гульдрику, що ти верзеш! — обурився Вітіко. — Я тільки прошу пустити мене на ніч.

— Якоб тепер у лісі, а Реґіна доглядає капусту, — проказав старий, — але я допоможу вам.

Обидва чоловіки завели коня до стайні, де їм довелося перевести корову, щоб кінь мав окреме стійло. Вітіко, накривши коня, як звичайно, мовив:

— Що ж, веди мене до світлиці.

— До світлиці, до світлиці, — повторив старий, — тоді йди за мною.

Старий повів Вітіко до світлиці, що була наріжною кімнатою з чотирма вікнами, побіленими стінами і давніми буковими меблями. Поряд із нею була ще кімнатка з одним вікном.

— А тепер я ще маю принести вам щось поїсти, — промовив старий.

— Неси, Гульдрику, — кивнув головою Вітіко.

Старий пішов і приніс у зеленому глечику молоко, буханець білого хліба, ніж і рогову ложку. Поставив молоко на стіл, поряд поклав хліб, ніж і ложку. Вітіко сів на стілець перед столом, порізав скибку хліба в молоко і їв роговою ложкою. Гульдрик стояв перед ним. Він був у дуже грубому світло-сірому суконному вбранні. Його свита була набагато коротша й ширша, ніж звичайно, і ледве закривала тулуб. Свита була на застібках. Штани були бахматі, немов унаслідок віку старого стали йому завеликі; чоботи були коротші, ніж звичайно, з грубої шкіри й підбиті на підошвах грубими залізними цвяхами. А на голові, навіть коли виходив до Вітіко, Гульдрик не мав ніякої шапчини.

— Для мене це радість, — казав старий, дивлячись Вітіко в обличчя, — бо тепер наближається справдження. Ви не були тут від самого дитинства.

— Якось не склалося, — промовив Вітіко.

— Ви були колись у Фримбурку, — мовив Гульдрик.

— Тоді я мав їхати до Праги, — сказав Вітіко.

— Я чув про це від Флоріана, — розповідав старий. — Які ж великі та гарні ви виросли за п’ять років, відколи я вас не бачив.

— Гульдрику, я тебе одразу впізнав, а от дім уже не міг пригадати з часів свого дитинства.

— Тепер ви тут, і тепер усе буде по-іншому, — запевняв Гульдрик. — Ваша мати ще п’ять років тому, коли я був коло вас, мала б пустити вас зі мною, і в такому разі можна було б почати ще тоді.