Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Дорогі та вірні присутні люди! Сюди з’їхалося дуже багато людей, і тому я, бо я, мабуть, тут найстарший літами, складаю подяку нашому господареві за те, що він улаштував для нас таке сповнене приязні свято і таке гарне полювання у своїй садибі Плака. Я з Праги, де лишив багато роботи, щоб приїхати сюди. Навіть якщо іншим більше б личило стояти на тому місці, де тепер стою я, я все-таки промовлятиму, бо кілька моїх тутешніх друзів спонукали мене, крім того, внаслідок свого віку я став ще й трохи балакучим. Але ви пробачите мені. Стрих діяв добре, пристойно і значуще, запросивши нас у свою садибу, яка має назву Плака, щоб ми скуштували його дичини, свійських тварин, пирогів, пива та вина, побачили ліси, якими він тут володіє, і полювали в тих лісах. Ми вирушили на лови ще вдосвіта, а тепер повернулися, щоб не дуже відчувати денну спеку, яка тепер зростатиме. Я зі своїми друзями висловлюю йому мою найщирішу подяку за це, і всі, звичайно, подякують йому не менш щиро, ніж ми. Запрошені вже й тепер могли б податися додому і взяти з собою в дорогу радість і втіху. Вони тут побачились, налагодили дружні зв’язки і, безперечно, хоч де стоять їхні садиби, провідуватимуть один одного то тут, то там або ще де-небудь, щоб і далі підтримувати свою дружбу, зміцнювати свої зв’язки і розмовляти про те, що лежить у них на серці. Якби наш добрий ясновельможний князь Владислав, якого ми обрали і посадили на престол, не так цурався нас, то міг би бути серед нас, міг би поділити нашу насолоду і збільшити нашу радість. Хіба князі давніших часів не полювали й не обідали зі своїми лехами? Хіба було інакше? Хіба лехи — не їхні супутники і не їхнє законне товариство? Хіба лехи не ставили і не підтримували князів, і хіба лехи не відповідають за їхні дії, і хіба їхній вибір, виявившись помилковим, не справляє згубного впливу на країну? А хіба наш добрий князь Владислав поділяв насолоди з якимсь лехом чи владикою, хіба бував у їхніх садибах і їв за їхнім столом? Ви мовчите, отже, він не робив цього. А якби робив, то збільшив би насолоду, сам би тішився насолодою; якби він був із нами, ми б сьогодні були ще веселіші, ніж тепер. Нам шкода його, що він відмовляє собі в цій насолоді, і ми повертаємося без нього до своїх домівок. Я не дуже переймаюся цим, я старий і переживаю за країну, але молодь прагне радості. Наш ясновельможний князь до того, як ми в почесному Вишеградському замку обрали його за першого, завжди був із нашими дітьми та молоддю країни і насолоджувався їхньою радістю. Тепер він цього не робить і не має насолод, дарма що молодий. Він не бере з собою декого, хто мав би бути з ним, коли він їздить по країні, так само як ми кажемо нашим людям, що вони повинні бути з нами, коли ми їдемо на лови. Він поїхав із численним почтом до замку Гости і розмовляв із ясновельможною Адельгайдою, вдовою нашого славного покійного князя Собеслава. Коли я зичливо підказав йому, щоб він завдав собі клопоту запросити тих, хто тоді ввійшов до ради, він поглузував із мене. Він поїхав по замках країни з багатьма молодиками і давав розпорядження, про які державні радники і пани не знають. Коли він повернувся, ми, а саме: мій брат Зната, Мілота, потім старші Мікул і Домаслав, присутні на цьому святі, яке влаштував нам наш любий господар, і я з багатьма нашими людьми, яких ми змогли зібрати, приєдналися до нього, щоб надати його почтові належного блиску, якого інакше він не мав би, бо там не було жодного старого леха. Але чи живе наш ясновельможний князь, якщо він уже не поділяє радощів нашої молоді, що загалом завжди разом з ним? Думаю, що ні. Хіба він не змусив Владислава, старшого сина нашого славетного покійного князя Собеслава, що, хоч і гнобив панів, був усе-таки добрим і мудрим, тікати цієї зими з Праги до Угорщини? Мені шкода нашого доброго, ясновельможного князя Владислава, що він зрікається насолод. Він бере на себе завдання і постанови, які загалом мають виконувати та ухвалювати камергери, двірський суддя, канцлер, головний стольник, шляхтичі та державні радники, і має досить турбот і клопоту, тож не має часу для радості. Не минуло й дванадцятьох тижнів, як він зібрав воїнів і всіх, кого назвали розбійником, прогнали або знищили. Оскільки йому для цього потрібна влада, він замість бути присутнім на наших святах, поринув у думки, як йому збільшити свою могутність. Мені шкода нашого доброго князя, що він не з нами і не поділяє наших веселих насолод. Болеслав Лютий, що вбив свого рідного брата святого Вацлава, відчував потребу, щоб зберегти свою вкрадену владу, пригнобити лехів і шляхтичів країни. Аж до нього проводирі народу були немов князями, а князь поміж них був як перший серед рівних. В усій країні був блиск і ніхто не скнів у кріпацтві. А потім, скориставшись своїми прихильниками, він змусив людей служити йому, бути його воїнами і почтом. Зникла навіть ваша назва проводир, і вже не чути її. І всі пізніші онуки Пржемисла були такі самі й мусили думати про посилення своєї влади, завдяки якій вони правили. Мені шкода нашого доброго князя, що його немає серед нас. Він позбавлений навіть спілкування зі своїми родичами та їхньої підтримки. Адельгайда з Угорщини, висока вдова гідного Собеслава, після смерті свого високого чоловіка була змушена перебувати в самотній фортеці Гості й померла з туги та горя торік восени. Її малі діти, що їх князь узяв під свою опіку, нічого не можуть йому дати, тож він самотній і сам вирішує за всю країну, і ми згодом побачимо, які будуть плоди. Тепер ви дізналися, що мої слова, що я балакучий, таки правда. Я завжди розповідаю про геть усе і ніяк не висловлю нашому ласкавому господареві подяку за його сьогоднішнє свято, яке він так гостинно влаштував, і ніяк не можу припинити шкодувати, що наш ясновельможний князь не присутній тут. Тож насолоджуймось святом, а коли в молоді є бажання, я запрошую її на День святого Лаврентія до свого замку Руден, щоб і там отак відсвяткувати. Я не знаю, чи я зможу бути присутнім, але я намагатимусь, і, звичайно, все буде наготові для якнайкращого прийняття. Я спускаюся з лави, щоб мене не попросили зійти з неї, бо я вже задовго стою на ній і заважаю перебігу свята. Я тільки запрошую присутніх, хто матиме змогу, рівнятися на нашого щедрого господаря і ще раз висловлюю йому нашу подяку, нашу велику подяку, нашу щиру подяку, задля якої я й стою на цій лаві.

— Наша подяка! Наша велика подяка! Наша найщиріша подяка! — кричала більшість голосів у залі.

Начерат, якого підтримали двоє слуг, зійшов із лави, поправив своє темне оксамитове вбрання, яке зсунулося, коли він ступав на землю, і пішов на своє місце коло Стриха, господаря садиби.

Тепер зі свого місця підвівся Зната, брат Начерата, в ясному блакитному оксамиті й вигукнув:

— Від сьогодні за три тижні я запрошую всіх, хто тут є, та всіх інших, хто захоче прийти, до свого замку Стурми на свято!

— Ми приїдемо! Ми приїдемо! — загукали численні голоси.

Зната зійшов із лави, а після нього вже сивобородий Домаслав у червоному вбранні, в якому він був і у Вишеграді, піднявся на лаву, де сидів, і крикнув:

— Від сьогодні за п’ять тижнів я запрошую всіх, хто тут є, і всіх інших, хто захоче прийти, до свого замку Крут у Моравію на свято.

— У Моравію! У Моравію! — прогриміли вигуки.

— У Моравію, в Моравію, в Моравії порятунок! — гукнув чоловік із могутнім голосом.

Після цих слів пролунали радісні вигуки.

Домаслав зійшов із лави.

Тепер коло нижніх дверей приміщення троє озброєних чоловіків відступили назад і зайшли чоловіки в білому, мов сніг, суконному вбранні, як і на тому чоловікові, що мав синю патерицю. Стали в один ряд і заграли на козах і сопілках, музика заповнила всю залу. Її супроводили крики й радісні вигуки.

Потім прийшло багато слуг і забрали посуд, що стояв на столі, й принесли натомість вишукані страви. Ті страви одразу ж і спожили, випили багато вина, виголосили багато промов, в приміщенні гомоніли голоси і грали музики.

Обід скінчився, всі підвелися, поставали окремими гуртами та купками, дехто вже шукав свого коня, сідав верхи і їхав додому вздовж болота або узлісся, а дехто й далі сидів і розмовляв або ще й досі їв та пив.

Вітіко підвівся й пішов крізь людський натовп до виходу. Аж тут до нього підійшли молодий Мікул, Дрслав та молодий Мілгост, і Мілгост сказав:

— Вітіко, ти знаєш, що я швидко вирішую всі свої справи, то скажи: ти будеш із нами проти князя, якого ненавидиш?

— Я тільки самотня людина, — відповів Вітіко.

— Багато самотніх людей — це вже військо, — мовив Дрслав.

— Ти приїдеш на ті оголошені свята? — запитав Мілгост.