Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Ти приніс мені важливу, хоч і сумну, новину, я щиро дякую тобі й прошу тебе погостювати в нас і насолоджуватися тим, що ми маємо, поки воля твоя.

— Я бачив вас у Гості, — мовив чоловік, — де ви зробили князю послугу, і охоче прийшов до вас, щоб принести вам звістку.

— Ти теж живеш у Лісовому краї? — запитав Вітіко.

— Я живу в хатах Вімперка.

— Тепер ти житимеш у своїх родичів, — мовив Вітіко.

— Мені забезпечено проживання в двох моїх братів, — пояснив чоловік.

— Тож насолоджуйся спокоєм, якщо дозволять часи, — побажав Вітіко.

— У нас завжди спокійно і тихо.

— Нехай і далі так буде, — побажав Вітіко. Потім пішов надвір і блукав між полями.

Прийшлий чоловік прожив у кам’яниці два дні. Потім прийняв подарунок від Вітіко, взяв свій костур і пішов далі в мандри. Він вирушив на світанку й пішов лівим боком Ялівцевої гори на захід і прагнув дійти до своєї мети ще до заходу сонця.

Мало-помалу настала друга зима, яку Вітіко жив у Плані.

Коли на полях ще лежав сніг, у Горній Плані з’явився розкошланий чоловік і розповів, що його вигнали з дому і він був змушений утікати. Князь лютує проти своїх підданих, проганяє їх із дому та двору або вбиває. До Лісового краю в Горец прибуло ще двоє чоловік і хотіли оселитися там, але потім подалися далі.

Коли чоловіка почастували стравами і напоями, він пішов по глибокому снігу через ліс у Баварію.

А Вітіко пов’язав на пояс меч, узяв свій вовняний плащ, наказав слузі Раймундові йти з ним, сів на коня і поїхав дорогою на північ у глиб країни.

Тільки-но діставшись на безлісні землі, Вітіко і Раймунд дізналися, що князь раптом заходився проганяти з країни розбійників, а тих, хто не зміг утекти, хапає і вішає на деревах або палях. Воїни збиралися, вдиралися в будинки та фортеці, де боронилися злочинці, й виконували вироки. Потім знову поверталися у свої замки, де загалом були розпорошені.

У країні настав великий неспокій.

Вітіко зі слугою повернувся до своєї кам’яниці.

Коли настала весна, до кам’яниці якось під’їхав чоловік у гарному каштановому вбранні з чорною шапкою на голові, на якій рівненько стриміла одна біла пір’їна; з ним був ще й слуга. Доїхавши до кам’яниці, чоловік спішився, лишив коня слузі, зайшов до світлиці й сів за стіл там, куди запросив його сісти Вітіко. Чоловік був молодий, мав русяве волосся й сині очі.

— Я Мікул, — повідомив він Вітіко. — Я був на зборах у Вишеграді, куди тебе пустили як слухача.

— Я не пригадую тебе, — мовив Вітіко, — бо не можу утримати в своїй пам’яті всіх людей, які були в тій залі. Чого ти хочеш?