Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Не знаю, чи хтось мав такий намір, — промовив Дипольд. — Коли я дорікав за пожежу, кожен казав, мовляв, він не давав наказу, але єпископ тепер вискочить. Мені було гидко.

— Я знала про це, — сказала княгиня.

— Тож так усе й сталося, — мовив князь.

— Невже ви всі не знали, що здобута силою обіцянка не зобов’язує? — запитав князь. — Ви не повинні були хапати превелебного єпископа, щоб домогтися чогось від нього, так само як я нікого з вас не наказував схопити, щоб привезти до Праги. Я тільки викликав вас.

— Я з'їхав з глузду, — прошепотів Дипольд.

— Отак і Одолен казав, — промовив князь. — Дипольде, я ніколи не відсував тебе, хоч як поважав Здика. Ти вже був заступником на моєму місці, він — ні.

— Я знаю це, — зітхнув Дипольд.

— Ти знову будеш із нами, як стояв на мурах Праги поряд зі мною, — мовила княгиня, — і як ти поряд із моїм чоловіком ішов на війну проти князів.

— Дипольде, — заговорив і князь, — ти в своєму гніві повстав проти чоловіка, як трапляється часом і в інших країнах, щоб примусити його, а ті князі хотіли, щоб ти був із ними і вони завдяки цьому набули більшого авторитету. Ніхто не приїхав, коли я гукав їх. Ти приїхав. Дипольде, я прошу тебе, поїдь до святого отця, покайся, дай відшкодування і позбудься відлучення. Ти мій улюблений брат.

Князь простер руки, Дипольд теж, і брати обнялися. Підійшла й княгиня і поцілувала Дипольда в чоло.

— Так, я поїду в Рим та у Вітербо, покаюся й дам відшкодування, — пообіцяв Дипольд. — Так буде згідно з честю.

— Авжеж, — підтвердив князь.

Отже, Дипольд поїхав із Праги, а потім до святого отця у Вітербо, звідти до Рима, покаявся, дав відшкодування, позбувся відлучення й повернувся до Праги.

Перед початком літа з Моравії в Прагу до князя Владислава прискакав терміновий вісник. Прибувши до князя, мовив:

— Я приїхав із Брно, князь Вратислав тяжко захворів, він просить тебе, ясновельможний князю, якщо ти сподіваєшся коли-небудь на ласку небес, щоб ти зробив йому ласку і приїхав до його смертного одра, щоб він покаявся і попросив останнього прощення. Він просив про милосердя і превелебного єпископа Здика.

Князь задовольнив прохання Вратислава. Поїхав до Брно і пішов разом є єпископом Здиком до ліжка хворого князя. Вратислав простер руку і глухо та нерозбірливо промовив:

— Сідайте.

Владислав і Здик сіли. Вратислав говорив далі невправним язиком:

— Ґвідо казав слушно. Я б не пішов у могилу і земля не поглинула б мене. Але я знову згрішив, і янгол гніву напав на мене ще на цьому світі. Мене трафив шляк, одну руку і одну ногу я не відчуваю. Прийшов месник. Владиславе, ти справедливий чоловік, Здику, ти святий чоловік, захистіть мене.

— Подумай про каяття, — мовив Здик, — а Бог захистить тебе.