Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Оттон розповідав далі:

— Я запитав чоловіка, які наміри мали ті пани щодо високого єпископа. Він відповів, що не знає. Поки ми ще розмовляли, прийшли люди єпископа. Вони розповіли, що їх били, шмагали, виривали їм волосся і плювали на них. Про свого пана вони не знали нічого. Проте шукали його. Я розіслав людей в усі боки, але ніхто не приніс звістки про нього. Тоді я пішов до місця, де я сказав превелебному єпископу йти далі. Ми знайшли слід однієї людини й пішли по ньому. Трохи згодом натрапили на чагарі, де й загубили слід. Побачили, що з другого боку до чагарів ідуть інші сліди, побачили в чагарях багато слідів, а потім від чагарів пішли сліди двох людей, а то й більше. Пішли тими слідами. Зрештою вони вивели на стежку, де вже годі було щось побачити. Стали шукати хати, щоб поїсти що-небудь. Я щодня розпитував про превелебного єпископа. На п'ятий день я почув звістку, що один хворий високий пан лежить у Літомишлі. Але той пан убраний як селянин. Я поїхав у Літомишль. Там лежав хворий превелебний єпископ Здик. Тоді він ще міг розмовляти й розповів, що ховався в чагарях і дуже перемерз, потім туди прийшов один селянин, що дав йому частину свого одягу й повів бічною стежкою в Літомишль. Там єпископ захворів і вже не міг їхати далі. Згодом він захворів ще тяжче і знепритомнів. Я послав вісника до високого князя Владислава. Високий князь прислав у Літомишль двох лікарів, щоб вони перевезли хворого до Праги. Але його годі було везти і лікарі лишилися з ним. Я поїхав до Праги, щоб докладно розповісти ясновельможному князеві про те, що сталося. Превелебний єпископ ще й досі тяжко хворіє в Літомишлі. Отак я все бачив і чув і отак розповів, — закінчив Оттон і сів.

— У нападі ще брали участь, — заговорив великий князь, — Гуґо, Грозната, Кунеш, Сулислав і Вот. Про превелебного єпископа ми ще не знаємо, чи він виживе після цієї хвороби. Ми все розвідали, і все справді так, як розповів князь Оттон. А скажи ще, що сталося з отим вашим полоненим чоловіком?

— Я відпустив його, бо він казав правду, — відповів Оттон. — Посуд був із майна превелебного єпископа, тож він тепер коло нього в Літомишлі.

Тільки-но він доказав ці слова, гучним голосом заговорив Одолен:

— Дарма що десять тисяч разів непристойно, щоб я промовляв тепер, бо ж я належу до молодих і незначних, я мушу говорити, бо не можу нічого іншого, тож нехай Господь зласкавиться наді мною, як я випускатиму дух. Сідаймо негайно на коней, скільки ми зможемо зібрати тут людей, їдьмо до Зноймо й повісьмо клятвопорушника, зневажника честі і відступника від сумління Конрада на мурах його замку, а потім їдьмо до Брно і повісьмо Вратислава, що такий самий, як Конрад, на найвищій башті міста, а помічників перебиймо та скиньмо до ями! Харцизи та злодії, які нападають на людей і розбивають скрині, чесніші, ніж оці!

— А Дипольд? — запитав князь.

— Сміливий і добрий Дипольд не був там! — крикнув Одолен.

— Він був там, — сказав Владислав, — і признався в цьому.

— Тоді йому дали якісь чари, якщо він став таким безумним! — мовив Одолен.

— Проти цих людців слід ужити крайніх засобів! — крикнув Велислав.

— Небо пошле на них кару, про яку ми й здогадатися не можемо! — промовив Оттон, єпископ Празький.

— Я послав вісника до Дипольда, щоб він приїхав, — додав великий князь, — але він не приїхав. Тоді я поставив Конраду і Вратиславу вимогу відповісти за свої дії, але вони відмовчались.

— Яким правом хтось із тих владик може ще й тепер карати злодія, розбійника чи вбивцю? — запитав Ґезо, абат Страговського монастиря.

— Цей злочин волає до небес! — озвався Петер, абат Бржевновського монастиря.

— Ці події назвуть війною проти єпископа, — мовив Даниїл, старший священик Праги.

— Міра має бути повною, як була повна щоразу, — зауважив старий Болеміл.

— Думаю, треба вивчити всі обставини, а потім чинити суд, — запропонував Любомир.

— Ясновельможний князь чинитиме суд, — заговорив Вітіко, — а святий отець відповість за дії князів: адже Конрад і Вратислав зламали святу обітницю нести покуту і дати сатисфакцію, обітницю, яка зняла з них відлучення від церкви.

— Високі пани і друзі, — заговорив великий князь, — я звелів розповісти вам новину, і ви чули, що сталося. Проти права великого князя жоден із тих князів не підняв зброї. Проте їхній гріх проти превелебного єпископа Здика і проти церкви дуже тяжкий. Отже, тепер не йдеться про війну, але я готуюся і прошу вас готувати своїх людей, щоб ви були в найвищій готовності, коли настане пора. Можливо, ми так уникнемо війни. Суд над цим насильством я вчиню і повідомлю про вирок князям і винним. А за гріх судитиме святий отець. Зміцнюймо силу, справедливість та поміркованість, щоб із лихого вийшло добре.