Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Вітіко попрощався, а наступного дня його загін вирушив із Праги на південь країни. Через п’ять днів після нього в дім Вітіко повернувся й Бенно.

Вітіко зібрав тепер у своєму домі всіх гостей, які були під час викопування першої лопати землі на будівництві замку, як колись і казав Любомир. Гості тепер пильно оглядали вже готовий дім, їх водили по всіх кімнатах. Якщо тоді справили учту просто неба, то тепер у просторій залі, і впорядкували все так, як колись порядкувала Вентіла коло свого чоловіка в Пржиці і як порядкували, бачила Берта, в замку родини Юґельбахів.

Потім Вітіко з Бертою їздили в різні частини Лісового краю. Були у Фримбурку, Митині, в хатах Дольні Вітавіце, у Горній Плані, у Звонковій та Рихнові. Берту всюди радісно зустрічали, люди бажали їй щастя і хвалили її красу. В Рихнові старий Флоріан сказав їй:

— Ще давно, коли я як провідник вів Вітіко через ліс і ми зупинилися на пам’ятному місці святого апостола Хоми, Вітіко сказав: тут має бути королівський замок, і я відповів йому: справді, тут може жити якийсь високий пан. А тепер на тому місці стоїть його замок. Хто б міг подумати про це і хто б міг подумати, що він приведе в свій замок як дружину шляхетну Берту з дому, який стоїть у лісі, де жили Матіас і Марґарита. Багато щастя, багато благословень на всі прийдешні часи!

— Дякую тобі, Флоріане, — відповіла Берта. — Приходь до нас у замок і поглянь, чи повинен там, власне, стояти королівський замок. Навіть якщо Марґарита і Матіас уже не живуть у лісі на Міхелі, ми все-таки часто буватимемо в лісовому домі нашого батька, і мені буде радісно знову бачити тебе в тому лісі, де я бачила тебе раніше.

— Висока пані, якщо ви кажете такі добрі слова, — мовив Флоріан, — я, звичайно, прийду у ваш замок. Я дуже часто стояв на місці святого Хоми, тож навіть якщо Марґарита і Матіас уже не живуть у лісі на березі Міхелю, бо в них тепер набагато краще життя, я вряди-годи ще добираюсь до лісу Трьох Сідал і буду заходити там до вашого високого батька і вашої високої матері, до вас і до Вітіко, якщо він буде там.

— Це було б дуже добре, — промовила Берта.

Вітіко і Берта провідували ще й панів і паній, які жили в Лісовому краї або поблизу від нього, а ті пани й панії й собі відвідували дім Вітіко. Старий Любомир зі своєю дружиною Болеславою і нечисленним почтом три дні гостював у замку, і Вітіко намагався відплатити йому гостинністю, з якою його самого приймали на жупній садибі в Дудлебах. Чоловіки довго розмовляли про справи країни і жупи, а жінки розповідали, як воно в них удома, і базікали про справи нового замку.

Коли це все минулося, Вітіко знову звернувся до справ, які вважав за потрібні у своїх маєтностях.

Перше ніж у країну прийшла осінь, у башті Ровна справили весілля Велислава і Дімут. У Лісовий край приїхало багато панів, лехів і друзів Велислава, а також їхніх дружин, доньок і синів, прибули й пани з Лісового краю та з його околиць, друзі й сусіди Ровна зі своїми родичами, і Вітіко та Берта, Вентіла, Гільтрут і Бенно в супроводі почту теж поїхали до Ровна. Велислав на весіллі був у блакитному оксамитовому вбранні, прикрашеному золотом і самоцвітами, Дімут вдягнута в білу оксамитову сукню, теж прикрашену золотом і самоцвітами, і накинула білу намітку. Ровно, його дружина та їхні родичі були в найпишніших лісових шатах, а гості вирядилися з пишнотою, характерною для їхніх місцевостей. Даниїл, старший священик Праги, з допомогою двох архієреїв із Праги, крім того, священиків з Фримбурка, Гореца, Митини, Плани уклав священний союз у церковці в башті Ровна. Як було під час приїзду Вітіко та Берти в ліс святого Хоми, так відбувалося й тепер під час приїзду в ліс Ровна. Всюди стояли прикрашені намети, хатинки, огорожі, халабуди, гості і народ розважалися. Весілля справляли шість днів. На сьомий день гості розпрощалися, і невдовзі по тому Велислав спорядив свій загін для поїздки до Праги. До його загону пристало чимало панів і паній із півночі країни. Ровно зі своїми родичами провів їх аж до Праги.

Потім у великий ліс на Верхній Влтаві прийшла осінь, а за нею й зима. В день Святого Різдва й на Новий рік провадили святкування, і саме тоді до Лісового краю дійшла звістка, що в Моравії діється щось недобре, князі збунтувалися проти великого князя.

Вітіко підготувався і зі своїм почтом швидко вибрався до Праги. Перед від'їздом Бенно сказав йому:

— Превелебний кардинал Ґвідо одного разу сказав мені: ліси ростуть повільно, але впевнено, коли мають сонце і вологість, і ще повільніше міняються настрої всього народу, але все-таки вони безперечно змінюються, коли сонце над ними світить із належного боку. Високий кардинал лагідний і сильний, і цілком міг би бути, як він казав, сонячним світлом.

Вітіко здибався з багатьма людьми, які їхали до Праги, і чув багато розмов про події, які сталися. В Празі він одразу пішов до великого князя. Прибуло дуже багато людей, тож того дня в замковій залі відбулися збори.

Церковні ієрархи та пани землі зібралися в залі на засідання. Князь Владислав прийшов зі своїм братом Генріхом. Коли всі розмістилися, князь підвівся зі свого місця й заговорив:

— Любі й вірні князі церкви та пани країни, і ви, сини Пржемисла, що прийшли сюди. Спасибі вам, що ви лютої зими приїхали до мене і уважно слухаєте, що вам повідомлять. Оттоне, князю Оломоуцький, паросте роду Пржемисла, кажи.

Оттон, князь Оломоуцький, підвівся й заговорив:

— Ясновельможний князю, мій обов’язок — розповідати, і я розповідаю так, як я бачив і пережив. Від святого отця прийшов лист до превелебного єпископа Здика, щоб той приїхав до нього. Здик одразу приготувався й дібрав свій почет. Я підготував двадцять чоловік, щоб супроводити превелебного єпископа, поки буде потреба. Того дня ввечері ми прибули на садибу в Морені, щоб заночувати там. Коли ми вечеряли, прийшов один із чоловіків, яким ми наказали обстежувати околиці, і сказав, що їде загін воїнів. Одразу прийшов і другий чоловік, сказавши, що воїни надходять багатьма шляхами. Здик і я звеліли нашим людям бути наготові, а Ніколаус, господар садиби, зібрав своїх людей. Ми погукали тих, хто був надворі, всередину, взяли на засуви двері й ворота. Я піднявся під саму покрівлю, щоб побачити крізь діри, що відбувається навколо. Усю садибу оточили озброєні люди й готувалися штурмувати її. Охорона садиби гукнула крізь віконечко, щоб ті люди сказали, чого вони хочуть. Ті люди нічого не сказали, а тільки метнули спис у бік охорони. Потім я гукнув: якщо ви розбійники, то натрапите на наше залізо, а якщо люди честі, то скажіть, про що йдеться. Ті люди нічого не відповіли і стали підступати ближче. Їх було разів у десять більше, ніж нас. Я сказав: коли вони висадять двері, ми загинемо, та якщо зненацька спрямувати нашу силу проти якоїсь ділянки їхнього кола, ми зможемо прорвати коло і розпорошитися серед ночі по місцевості. Тож отак і вирішили. Ми потихеньку прибрали підпори великих дверей, відчинили їх і якнайшвидше рушили до найближчої ділянки кола. Сутичка засвідчила, що перед нами вправні воїни. З першого разу ми не змогли пробитися. З дальших місць до ворогів підскочила підмога. Я пізнав знаки князів Конрада і Вратислава, почув голос Вратислава, що наказував. Тоді я швидко спрямував напад в інше місце, в те, звідки, здається, прийшов Вратислав, ми пробили коло, я зі своїми людьми обернувся, щоб затримати переслідувачів, і гукнув Здику, щоб він відходив. Він так і вчинив, а коли я вже не бачив його і всі люди Вратислава кинулися на нас, ми розбіглися, спробувавши розпорошитися серед снігів. Я знав одну маленьку втоптану стежку. Я швидко пішов по тій стежці, а вороги, які переслідували мене по непрохідному снігу, лишилися позаду. Я йшов із двома людьми цілу годину. Потім ми повернули вбік до далеких хатин, які я знав. У тих хатинах ми переночували. Десь під ранок ми побачили вогонь із боку Морена. Коли розвидніло, я послав на розвідки людей з-поміж жителів хатин. Вони повернулися й розповіли, що садибу Морен спалено дощенту, а людей, які нападали на неї, немає жодного в усіх околицях. Прийшов і дехто з моїх людей, вони здогадалися, що я пішов тією стежиною. Ми знову підійшли до садиби і раптом побачили чоловіка, що йшов по нетоптаному снігу. Він ніс на плечах мішок. Коли ми підступили ближче, чоловік намагався втекти. Я наказав своїм людям зловити його. Четверо чоловік побігли за ним по снігу, наздогнали і привели зв’язаного до мене. Я звелів розв’язати мішок. Там були срібний посуд, одяг і тканини. Я погрожував тому чоловікові, що повішу його на дереві, якщо він не розповість, що сталося в садибі Морен, або якщо збреше. А якщо скаже правду, я подарую йому життя. Чоловік відповів, що він Доброгост і був із людьми князя Конрада. Оскільки вони стали сперечатися за здобич, а він боявся, що в нього заберуть срібний посуд, він удосвіта тихенько пішов геть і хотів дійти до Австрії. Коли я запитав його, чи є в садибі воїни, він відповів, що всі виїхали, бо не знайшли ані єпископа, ані князя Оттона. Ми повели того чоловіка з собою до садиби. Там згоріло все, що могло згоріти. Все, що можна було забрати, забрали. Ми не знайшли ані своїх коней, ані свого майна. З жителів садиби було двоє слуг. Того чоловіка змусили розповісти, що він бачив. Він розповів, що загони оточили садибу, а потім відбулася коротка сутичка. Згодом садибу обставили смолоскипами, зайшли всередину і заходилися шукати єпископа Здика. Шукали його з лампами і смолоскипами в усіх кімнатах і підвалах, стайнях і закутках цілісіньку ніч. Не знайшовши єпископа і не дізнавшись від його людей, яких піддали тортурам, де він, садибу підпалили. А потім пішли зі здобиччю геть. Коли я запитав, хто чинив напад, він назвав мені людей: Славибор, Куно, Родміл, Богдан, Домаслав, Гінек, Фровин, Юрата і старий Мікул. Я сказав: ти не назвав проводирів. Він назвав Конрада, князя зі Зноймо, Вратислава, князя з Брно, і назвав брата ясновельможного князя Владислава Дипольда, що тепер живе в Ємніце.

— Дипольд! — вихопилось із багатьох горлянок.

— Дипольд був там, — підтвердив великий князь, і в його очах, коли він казав ці слова, бриніли сльози.