Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— І ти тут, юний вершнику?

— Тут, — кивнув головою Вітіко, — бо ж ти казав, що це мій обов’язок.

— І ти виконуєш його, — кинув хтось інший.

— Я завжди намагатимусь виконувати, — проказав Вітіко.

— Тоді виконуй його і щодо жінок і вшановуй тих, які гарні й заслуговують цього, — заохочував Вірікус фон Ґаден.

— Я не звик до таких пошанувань, — буркнув Вітіко.

— Тоді вправляйся і переймай науку від Тьємо, він уже довго вправляється.

Під’їхав Мархард фон Гінтберґ і мовив:

— Вітаю тебе, вчорашній друже, чудово, що ти з нами, живи тепер славно в нас.

— Вітаю тебе, — відповів Вітіко. — Як тобі там ведеться?

— Ведеться добре, — відповів Мархард.

Потім під’їхав Верінгард фон Брун:

— Богемський лицарю, ти тепер із нами, нехай тепер тобі ця прогулянка сподобається так, як подобається всім, хто приїхав сюди!

Згодом повз Вітіко промчав ззаду наперед Тьємо фон дер Ауе й крикнув:

— Вітаю, Вітіко, тепер я не маю часу, я під’їду до тебе потім!

Поскакав уперед і приєднався до старших чоловіків.

Під’їздили й розмовляли один з одним ще й інші чоловіки, а потім їхали геть.

Трохи згодом Вітіко почув позаду швидкий тупіт копит, хтось наздоганяв його, а зрештою він почув слова:

— Тяжкий смуток став серце гнітити, бо жадаю того, що не здатний любити!

Вітіко озирнувся, побачив позаду молоденького хлопця в синьому одязі на білому коні, й крикнув: