Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Тим часом на подвір’ї слуги вже поприводили коней лицарів, які були з Вітіко. Він сів верхи на свого коня, лицарі теж посідали на коней, і Мархард фон Гінтберґ сказав:

— Вітіко, ми проведемо тебе трохи.

— Мені радісно, що ви такі приязні, — всміхнувся Вітіко.

Усі лицарі, а за ними і їхні слуги виїхали з подвір’я на широку площу. Там Тьємо фон дер Ауе крикнув:

— Вітіко, ти, юний мандрівний лицарю, що відвідуєш чужі землі, де ти зупинився?

— Я не зовсім мандрівний лицар, — поправив Вітіко. — Моя мати перебуває у вашій країні, тож я приїхав і до неї, і з великою охотою ще й до вашої країни.

— А де перебуває твоя мати, якщо тепер ти їдеш до неї? — запитав Тьємо фон дер Ауе.

— Я їду до неї, — відповів Вітіко, — а перебуває вона на Каленберґу в ясновельможної пані маркграфині Аґнеси, її запросили до неї.

— Тоді це Вентіла з Богемії! — крикнув Тьємо фон дер Ауе. — А ти теж перебуваєш коло неї на Каленберґу?

— Так, я теж там зупинився, — відповів Вітіко.

— Тож ми побачимо тебе завтра, бо їдемо тоді на Каленберґ, — проказав Мархард фон Гінтберґ. — Ти повинен пристати до нас і поїхати з нами.

— А чи годиться так? — запитав Вітіко.

— Годиться! — запевнив Еберґус фон Аланд. — Це твій лицарський і військовий обов’язок, бо ж ти провідав маркграфа.

— Тоді я поїду з вами, — погодився Вітіко.

— А я захищатиму тебе, — пообіцяв Тьємо фон дер Ауе.

— Щиро дякую за твій захист, — схилив голову Вітіко, — але, думаю, я сам себе захищатиму, а то й ніякого захисту не потребуватиму.

— Я захищатиму тебе від жартів, — пояснив Тьємо, — а від жартів тебе ніхто не захистить так добре, як я.

— Тож захисти мене, батьку, — жартівливо попросив Вітіко.

— А ти слухняний хлопець? — запитав Тьємо.

— Я завжди слухатимусь тебе, — пообіцяв Вітіко.