Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Обід тривав недовго, а коли скінчився і люди попідводились, Генріх, як і перед обідом, знову проказав молитву, а потім звернувся до слуги:

— Вольфраме, цей юний вершник, наш гість, хоче побачити Три Сідала, ти проведеш його туди, а як він захоче, то й до Блекенштайну, до озера, а потім знову приведеш до нас.

На ці слова озвався кучерявий хлопець:

— Гаразд, пане!

Коли вщух гамір, спричинений відходом слуг і служниць, а господар із родиною і його гість якусь мить ще стояли, кучерявий хлопець, що був відходив, повернувся і сказав, що він уже споряджений. Тепер він накинув сіренький плащ на буре вбрання, в якому сидів за столом, мав арбалет і сагайдак зі стрілами й подав Вітіко ратище. Вітіко взяв його й мовив:

— Дякую за обід, дякую за турботу про мою подорож і я приймаю вашу пропозицію.

— Ідіть із Богом і швидко повертайтесь до мого дому, — побажав Генріх.

— Вольфе, поводься добре, — промовила Генріхова дружина.

— Ви не пошкодуєте, — запевнила Берта Вітіко, — він знає ліс і всі шляхи в ньому.

— Скоро пора виходити, — нагадав Вольф.

Усі вийшли в двері передпокою, а потім крізь залізні двері на піщаний майданчик. Там попрощалися, і хлопці пішли своєю дорогою. Від дому вони пішли на північ.

За домом стелилися лани. Хлопці проминули їх, і кучерявий невдовзі підійшов до Вітіко й мовив:

— Я радо йду з вами.

— Ти радо йдеш зі мною? — здивувався Вітіко.

— Так, — відповів Вольф, — бо ви маєте такого гарного коня і добрі.

— Ти вже розповідав мені, як ти собі коли-небудь здобудеш коня, — мовив Вітіко.

— Так, якби ж тільки була війна! — відповів Вольф.

— Війна майже завжди є, — зауважив Вітіко.

— Я вчора шинкареві в Гауценберґу зробив одне добре діло і, якби ж я лише здогадався, що ви їдете до нашого пана, я б пішов із вами й показав би дорогу. Але вашого коня немає в нашій стайні, — мовив Вольф.

— Я не їхав до твого пана, — пояснив Вітіко, — а мій кінь стоїть на Міхелі у вугляра.