Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— А там телята, дрібна худоба і птаство, — розповідав Генріх, лише рукою показавши на ще одну споруду й не засвідчивши жодного наміру йти туди. Він повів Вітіко впоперек двору до будинку, а в будинку — по коридору в залу, де приймав його.

У залі тим часом відбулися зміни. Стіл був накритий обрусом, на ньому стояли карафки, тарілки та столові прибори.

Чоловіки постояли трохи в залі, аж тут пролунав дзвіночок.

Одразу по тому відчинилися двері з коридору і до зали зайшло багато людей. То були слуги і служниці. Вони стали коло столу. Потім із дверей, що вели всередину дому, вийшли мати і Берта. Обидві були в тому самому одязі, що й раніше. Генріх тепер проказав уголос коротку молитву, люди під час відповідей приєднувалися до нього. Потім усі сіли за стіл. Генріх сидів на чолі столу, Вітіко показали сісти по ліву руку від нього, праворуч сіли мати і Берта. Далі сиділа прислуга. Потім дві служниці принесли страви на стіл. На верхньому краї столу поставили печеню з телятини, птицю, рибу і пироги, на нижньому краї столу — печеню з озаддя молодого кабана, квашену капусту і хліб. На верхньому краї налили вина в маленькі та вишукані срібні келишки, на нижньому краї розливали з великого відра пиво в сірі череп’яні кухлі з синіми квітами.

Вітіко помітив на нижньому краї столу кучерявого молодика, що підморгнув йому веселими очима.

Генріх припрошував їсти тих, хто сидів коло нього, а на нижньому краї столу хтось поділив свинячу печеню.

— Наш гість казав, що їде в Богемію, — озвалася Берта.

— Ти розпитувала його? — запитав Генріх.

— Ми розмовляли про всяку всячину і запитували одне одного, і тоді я, звичайно, запитала й про це, — пояснила Берта.

— Берто, гостя не розпитують, — зауважив Генріх.

— Він тоді ще не був нашим гостем і охоче відповів мені, — виправдалась Берта.

— Я охоче сказав їй про це, — підтвердив Вітіко.

— Коли я зі скелі Трьох Сідал або з Блекенштайну дивилася в бік Богемії, — сказала Берта, — мені завжди здавалося, що в тому краї не так ясно, як на нашому боці гір.

— Звідти на наш край дивляться в південному напрямі, — уточнив Генріх, — а коли дивитися на південь, місцевість завжди видається привабливішою.

— Не знаю, чи захотіла б я жити в Богемії, — проказала Берта.

— Найбільше свободи і світла можна мати лише тоді, коли живеш у лісі на горах, — мовив Вітіко.

— А от стародавні богеми завжди будували свої замки або дерев’яні фортеці свої жуп, де вони ховалися, коли надто могутній ворог плюндрував відкриту місцевість, на рівнині, — розповідав Генріх. — Вони будували ті фортеці в місцях, де були болота або де сходилися дві річки, щоб вхід був тільки з одного боку, який перекривали глибокими ровами. Але тепер, безперечно, і в богемів дещо змінилося, бо нові часи несуть із собою й нові звичаї.

— А я завжди думав, що там, де до крутої скелі підступає вода, яка тече або розливається навколо неї, тож ту скелю тільки ззаду пов’язує з суходолом вузенький перешийок, — сказав Вітіко, — можна спорудити добре житло, яке легко оборонити. Великий ліс, що не дає пройти численним ворожим загонам і не забезпечує їм харчу, теж може бути захистом.

— Тож так і збудовано цей дім, — підтвердив Генріх.

— Дитино моя, — озвалася Вюльфгільта, — ми жінки залежні й ніколи не знаємо, де житимемо, і те місце, де ми потім живемо з нашою родиною, таки подобатиметься нам.