Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Під час пояснень провідника Вітіко стояв і дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потім обернувся, щоб іти.

— А отут близенько є ще Чорне озеро, — розповідав далі Вольф.

Хлопці від місця, де стояли, пішли ще трохи на схід і водночас униз. Невдовзі вони опинились на верхньому краї прямовисного урвища, що нижчав із протилежного боку, а під їхніми ногами між скелями і лісами лежало, немов у норі, темне озеро. Ліс обступав його з усіх боків, а на його поверхні не видніло нічого живого. На березі під прямовисними скелями валялися повалені вітром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, і довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся і приготувався йти далі.

Хлопці пішли тепер від краю урвища на південь, якраз у тому напрямі, де мав стояти дім, до якого хотіли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзі побачили край поля, де стояв дім Генріха.

Вітіко, коли вони вже підходили до дому через лани, хотів дати винагороду своєму провідникові. Але той вимовився:

— Від вас я не візьму нічого.

— Якщо ти відмовляєшся від усіх грошей, тоді ти ніколи не матимеш коня, — зауважив Вітіко.

— Ви лише подумайте, що сьогодні ми ходили з вами разом, — мовив Вольф, — і мені цього досить.

— Я думатиму ще й про те, — додав Вітіко, — що ти дуже добрий провідник.

— А я — про те, що ви так добре ходите по лісу, як мало хто здатний.

— Я навчився, — відказав Вітіко.

Тим часом вони вже підійшли до будинку. Вітіко віддав провідникові палицю і сказав:

— Красно дякую тобі, Вольфе, я ніколи не забуду, яким відданим був ти мені сьогодні.

— Отак найкраще, — всміхнувся Вольф.

Сказавши ці слова, він узяв палицю й пішов за ріг будинку. Вітіко зайшов у залізні двері й пішов у залу. Там були Генріх із дружиною й Берта, а крім того, ще й дівчина з ясно-жовтими косами, яка співала разом із Бертою. Вітіко запропонували стілець. Він сів. Служниця принесла вино і хліб.

— Сподіваюся, ви добре прогулялись і мій провідник дбав про вас, — мовив Генріх.

— Я добре прогулявся, а ваш провідник неоціненний, — похвалив слугу Вітіко.

— А тепер почастуйтеся трохи і спочиньте, — припросила Вюльфгільта.

— Шановна пані, я таки почастуюсь, — відповів Вітіко, — а от із відпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати відпочинку, а час змушує мене піти до мого притулку й подбати про коня.

Вітіко взяв трохи хліба й поїв, потім випив келих вина. Одразу підвівся і сказав Генріхові: