Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Вюльфгільто, — звернувся до неї Генріх, — наш гість — молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.

— Тож ви знали мого батька? — здивувався Вітіко.

— Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, — відповів Генріх.

— Ми знаємо добру й милу Вентілу, — додала жінка, що зайшла, — а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.

— Я її син, — підвівся Вітіко, — а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.

— У цьому домі їх не було ніколи, — поправив його Генріх, — зате вони були в іншому.

— Тож дозвольте нам привітати вас у цьому домі, — проказала Вюльфгільта.

— Шляхетна пані, — мовив Вітіко, — мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.

— Мій хатній клопіт — це моя радість, а клопіт задля гостя — подвійна радість, — запевнила жінка.

— Якщо я тільки заслуговую її, — додав Вітіко.

— Заслуговуєте, бо ви син своїх батька-матері, — сказала Вюльфгільта, — і заслужите ще й більше. А якби й не були їхнім сином, однаково були б нашим гостем.

— Вюльфгільта, — мовив Генріх, — вершник ще сьогодні хоче піднятися на Три Сідала, а ввечері повернутися до вугляра в Клафері. Подбай про вчасний обід.

— Тож дозвольте мені бути вільною до обіду, — попросила жінка.

— Ідіть, бо це ваше право, — кивнув головою Вітіко.

— А я піду з матір’ю, — заявила Берта.

— Слушно, — схвалив батько.

Мати і донька вийшли з зали.

— Якщо вам до вподоби, то ходімо до обіду на свіже повітря, — запропонував Генріх Вітіко.

— Ще й як до вподоби, — погодився Вітіко.

Господар дому повів тепер свого гостя через інші двері в сад. Підперезався й підсмикнув вище свій складчастий одяг, потім ступив поміж грядок. Вітіко йшов за ним. У саду росла городина, запашні трави, а з країв — кущисті груші. В кінці саду здіймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дім і ліс.