Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— А що скаже мій брат Дипольд? — запитав князь.

— Нічого не скажу, — відповів Дипольд. — Князі з роду Пржемисла стоять проти нас, ніхто не повинен сказати, ніби мною коли-небудь керувала заздрість.

— А ти, Генріх? — запитав князь.

— Я кажу, як Дипольд.

— А Болеміл? — запитував далі князь.

— Ми казали, — почав Болеміл, — що допомога чужинців у нашій війні — це лихо і що війні треба якнайшвидше покласти край. Війна скінчилася, ворог утік і мечі вже не потрібні. Якщо Господь так подбав про це, що можемо вирішувати ми? Вітіко й діяв у цьому дусі, але покарай його так суворо, як можеш, бо він скористався твоїм правом.

— А що скаже Любомир? — запитав князь.

— Вітіко добрий, мов дитина, — відповів Любомир, — я ставився до нього як до своєї дитини, коли він був у мене, і буду ставитись так, бо ж він ще не батько.

— А Вшебор? — запитав князь.

— Покарай його на свій розсуд, — відповів Вшебор.

— А ти, Дівіше? — мовив князь.

— Покарай його, як вважаєш за потрібне, — відповів Дівіш.

— За своєю мудрістю, — докинув Хотимир.

— А Даниїл? — запитав князь.

— Високий пане, якщо ти звернувся до мене, — відповів священик Даниїл, — то я скажу: я не знаю до ладу війни, але мир Спасителя і його любов до людського роду повинна ширяти над усіма землями.

— А що скаже Велислав? — запитував далі князь.

— Вітіко під Чиновом, — розповідав Велислав, — рішуче обстоював свого коня, тож ми були змушені йти ступою за ним, а тепер рішуче обстоював рідну землю.

— Чи є тут хто-небудь, хто вважає Вітіко за зрадника? — запитав князь.

Не відповів жоден голос.

— Що ж, якщо ви мовчите, — зітхнув князь, — я говоритиму наступним чином: Вітіко, ти на горі Високій зробив велику послугу і після битви служив знову. Коли кілька днів тому військові проводирі зійшлися до цієї зали на раду про винагороди і коли прийшли ще й сьогодні, щоб отримати їх, тебе не було серед них. Ти віддав провід над частиною моїх людей Одолену, а провід над лісовими людьми ще не перейняв. Твоя винагорода у вигляді золота, шат і зброї лежить у моїй скарбниці, а два коні для тебе стоять у моїй стайні. Бери усе. Під Пльзенем ти не поводивсь як зрадник і не думав про те, щоб піти від мене, бо сказав би мені про це, як сказав два роки тому, але ти порушив закон війни і моє право, і тому я караю тебе: проганяю від свого двору доти, доки покличу тебе, і ти заплатиш шістсот динарів до державної скарбниці, а оскільки тобі самому тепер потрібні ті гроші, моя скарбниця позичить тобі динари. А тепер іди.