Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Це справа великого князя, — мовив Одолен. — Князь може їх відпустити.

— А що тим часом може статися в Празі? Їх треба негайно відпустити!

— Боягузе! — заревів Бенеш. — Ми додамо своїм людям мужності і, як Само, примчимо звідти і знищимо вас!

— Бенеше, — крикнув Вітіко, — мужності ви їм не додасте, а ваші посланці розкажуть усе, як є, а як і захочуть збрехати, правда однаково вилізе. А про Само ми не говоримо.

Цієї миті Вітіко несподівано отримав удар мечем від одного морава, з плеча потекла кров. Він миттю обернувся проти напасника й повалив його з коня. Потім рвонув на решту, його люди згуртувались навколо нього, почалася запекла битва.

— А тепер тримайтеся, браття, — крикнув Вратислав, — робіть вістря, ми переможемо численнішого ворога, як уже не раз, ви ж бо герої, а то потолоч!

— Нарешті в того собачого князя прорізався голос! — крикнув Одолен. — Ану, на них!

Одолен мерщій налетів на ворогів, разом з ним і його люди.

Морави лишили свого посланця позаду, сформували клин і наступали.

Морави мали бойовий досвід і вправність, їхні противники мали мужність, а Одолен і Вітіко ще більше надихали їх. Мечі брязкотіли в ближньому бою, кров сочилася крізь одяг, текла на коней, люди падали, і, незважаючи на сміливість моравів, їх швидко здолала втома, дедалі нові воїни напирали на них, морави вже похитнулися. Аж тут Вітіко наказав своїм вершникам відступити вбік, утворилась прогалина, і вороги крізь неї втекли по дорозі на Прагу.

— Зрада! Зрада! Зрада! — закричали люди Одолена і підскочили до Вітіко.

— Зрада! Зрада! — закричали й люди Вітіко і обернулися проти нього.

Авґустин, Ламберт, Урбан і слуга Якоб намагалися захистити його.

Одолен пробився крізь вершників, прикрив Вітіко своїм тілом і крикнув:

— Зупиніться! Це лише дурень, і я поведу його до суду!

— Люди, послухайте мене бодай мить! — крикнув Вітіко. А коли гамір трохи вщух, казав далі: — Згодом усе з’ясується. Одолене, я даю тобі заарештувати себе і віддаю тобі провід над моїми людьми. Я піду з тобою і, коли воюватимеш, допомагатиму тобі, а Господь учинить так, як йому до вподоби.

— Добре, Вітіко, що так чиниш, — похвалив Одолен, — а ви, спантеличені люди, збившись докупи, дали ворогу перевагу, треба наздогнати його, ану впорядкуйтеся. Доглядачі лишаються коло поранених і вбитих.

Вершники впорядкували лави, а наступної миті вже мчали, скільки ставало духу коням, по дорозі на Прагу вслід за моравами, що скакали попереду.

Дивились на хмару куряви, яку зняли морави, й самі зняли куряву і всякчас поглядали на відстань між двома стовпами куряви. Десь за годину побачили, що відстань зменшується.

Потім вершники заїхали в ліс коло села Голобков. Ворогів у лісі не бачили, але курява свідчила, що вони промчали тут. Проїхавши ліс наскрізь, побачили на узліссі, як горить попереду село Голобков, люди, реманент, вози і свійські тварини стояли перед ними на дорозі, а полум’я вже звивалося поверх дерев’яних хат. Одолен під’їхав до людей і гукнув: