Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— До Пльзеня прибув король Конрад, — розповідав чоловік, — ми були у його війську, потім пошукали якогось далекого поля й покинули його.

— Ну? — насідав Вратислав.

— Високий пане, — відповів чоловік, — військо німців утричі, а то й учетверо численніше за військо під Прагою, вони в ясних сталевих або золотих обладунках, а оскільки стоять на рівному полі коло Пльзеня, і поле, і ліс осяяні їхнім сяйвом. Та й Владислав має численне військо.

— Сваку, ти розумний чоловік, — похвалив Оттон, князь Оломоуцький, — і, Вратиславе, добре, що ми самі поїхали.

— Добре, — сказав Владислав, син Собеслава, — це мали б бачити наші очі, і наші серця мали б бути при цьому.

Вони ще розмовляли, як чоловік на краю лісу подав знак, і невдовзі до князів по дорозі з Пльзеня прискакала ще одна купка вершників.

— Тож ти, Ярогневе, повернувся? — запитав Вратислав.

— Ми в Манетині спочивали лише годину, — відповів чоловік. — Ніч була темна, а ми поїхали по негодящій дорозі, коні навряд чи по жмутку трави змогли з’їсти.

— А чому ти так їхав? — запитав Вратислав.

— Бо мій шлях довший, ніж у Свака, — відповів чоловік, — і я не знав, чи його не піймали; адже ми тому й розлучилися, що я хотів принести князю звістку.

— І твоя звістка така важлива? — засумнівався Вратислав.

— Так, дуже важлива, — відповів чоловік. — Король Конрад стоїть коло Пльзеня, його військо ушестеро численніше за ваше, все вилискує шоломами, панцерами, щитами і мечами.

— Ти що, рахував їх? — скрикнув Оттон, князь Оломоуцький.

— Німецьке військо вдесятеро більше за моравське! — крикнув хтось із вершників Ярогнева.

— Удесятеро, вдванадцятеро більше і ставатиме ще численніше! — крикнув хтось із гурту Свака.

— Атож, ще численніше! — підтвердив хтось інший.

— Ви дурні, а отже, любі братове, вперед! — вигукнув Вратислав.

— Уперед! — крикнув і Владислав, син Собеслава.

— Нам треба вперед! — гукнув Богдан.

— Уперед! Уперед! — загукали численні голоси.