Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Поставте людей Свака і Ярогнева всередині, — наказав Вратислав, — треба їхати з ними на Пльзень.

— Ми не можемо їхати на Пльзень, — заперечив Ярогнев. — Ми служимо князю Конраду і повинні принести йому звістку.

— Не несіть, — мовив Вратислав, — я сам розповім князю Конраду.

— Ох, високий пане, — мовив Ярогнев, — не їдьте на Пльзень, сюди їде король Конрад, Владислав наскочить сюди, як буревій, ви не зможете вихопитись від нього, і він повідтинає вам голови. Візьміть десь у когось добрих коней, дайте їх нам, і ми чимдуж помчимо до Праги з повідомленням, щоб князь Конрад здобув місто і сів на княжий престол, і тоді вже король Конрад був би змушений обступати облогою Прагу. Голод уб'є німців, чи ви, може, хочете віддатись князю Владиславу?

— Ти, собако, — крикнув Вратислав, — я зараз накажу повісити тебе з твоїми друзяками на цих соснах!

— Змилуйтесь, — благав Свак, — я маю дружину і дітей!

— Поставте їх усередину, — наказав Вратислав, — і вперед!

— Уперед! — крикнули численні голоси.

Вершники оточили Свака і Ярогнева, їм поміняли коней, і загін знову поїхав по дорозі на Пльзень.

Одолен і Вітіко нарешті полишили свою криївку на узліссі, пішли до своїх коней, поїхали до загону і наказали наздогнати ворогів.

Вітіко мав більше число людей і потребував довшого часу на збори. Коли він нарешті вивів своїх людей із луки на шлях і наздогнав Одолена, загони вже приготувалися до бою. Вершники грізно наставляли зброю, коні рвалися в бій, меч Одолена був спрямований на Владислава.

Кінь Вітіко одним стрибком став поміж лавами, і Вітіко вигукнув:

— Одолене, не вбивай його!

— Відійди! — крикнув Одолен.

— Не відійду, — заперечив Вітіко. — Я їв хліб його батька, а рука його матері спочивала на моїй голові. Собеслав дав щастя країні, і Адельгайда сяяла тоді, наче сонце. Ти не можеш убити їхню дитину!

— Війна має свої закони! — кричав Одолен. — Тут не запитують, можна тільки або перемогти, або загинути, — однаковісінько! Відійди, щоб я не зачепив тебе мечем!

— Одолене, я не відійду, — мовив Вітіко. — Одолене, ти казав, що любиш мене, наче брата, і хочеш зробити мені братню послугу, якщо я назву її; я не називав, а тепер називаю. Дай мені час, щоб я мав змогу поговорити з цими людьми.

— З такими не розмовляють, — відказав Одолен, — але, оскільки я маю прислужитися тобі, говори, якщо знайдеш слова, здатні ворушити цих людей.

— Хтось серед них має бути проводирем, — зауважив Вітіко.

— Ось Вратислав із Брно, — називав їх Одолен, — відступник із роду Пржемисла, ось Оттон, князь Оломоуцький, який віддячує зрадою, а ось Владислав, слуга слуги, який служить лехам.