Розділ «Частина четверта Лихоліття Егера»

Добо і їм подав руку, потім, повернувшись до погонича волів, сказав:

— Дзвін треба залишити біля Церковної вежі.— І, покликавши кивком зброєносця, додав: — Криштофе, скажи панові Мекчеї, хай накаже закопати дзвін, та якнайглибше: щоб ядра його не пошкодили.

Погляд його затримався на чорних чоботах старости.

— По кому жалоба, отче? — спитав Добо.

Староста відповів, не підводячи очей:

— По рідному місту.

І коли він підвів голову, в очах його блищали сльози.

Потім підійшов чоловік у сукняному одязі попелисто-сірого кольору і дві жінки. Кожна вела з собою дитину.

Добо привітно подивився на новоприбулого.

— Ви, напевно, мірошник?

— Вгадали. Макларський мірошник,— відповів прибулець, і від привітливих слів капітана в очах його сяйнула радість.— Звуть мене Яношем Воді. Я до ваших послуг, пане капітан. Я ночував тут на Строкатому млині.

— Хто ці жінки?

— Одна — моя дружина, друга — дочка. А хлопчики — мої сини. Не хотіли розлучатися зі мною. Я й подумав: хай і тісно, зате всі свої.

— Місце ми знайдемо, про це й говорити годі. Ото лише жінок в фортеці забагато.

Добо повернувся до Шукана:

— Скільки всього жінок у фортеці?

— Поки що сорок п'ять,— відповів Шукан.

Добо похитав головою.

Згодом прибули ще троє і з ними піп — худий чоловік із запалими щоками. Шаблі при ньому не було, тільки патериця і через плече висіла торба, зшита з лисячої шкури.

Добо зрадів йому. Попи у фортеці потрібні, аби захисники постійно відчували близькість бога. Мусить же хтось і проповіді читати, причащати вмираючих, ну, і, звісно, ховати.