Розділ «Частина четверта Лихоліття Егера»

Вони піднялись у зведений над внутрішніми воротами двоповерховий будинок з башточкою і ввійшли до кімнати воротаря.

Добо вмостився у плетеному кріслі й знаком наказав Варшані розповідати.

— Так от, пане капітан,— почав вивідувач, погладжуючи занімілу руку.— Суне рать. Попереду — Ахмет-паша. На ніч зупинилися в Абоні. Передові частини на чолі з Мондо-беєм дійшли до Маклара... Дідько б його вхопив! — додав сердито.

«Дідько б його вхопив!» стосувалося солдата, який приволік Варшані до фортеці. Мотузка залишила глибокі сліди на руках, голова гула від ударів.

— Значить, був з вами і бей? — стрепенувся Гергей.— От кого треба було впіймати!

— Та хіба його подужаєш! — махнув рукою вивідувач.— Він же товстий, як монастирський кнур. Ваги в ньому фунтів триста, якщо не більше.

— Як ти його назвав?

— Мондо. Його й куля не бере. Беєм він став недавно, після темешварської битви. А втім, солдати його, як і раніше, звуть Гайваном.

Усміхнувшись, Гергей труснув головою.

— Це він. Точно він,— Гергей повернувся до обох капітанів,— той, про якого я недавно ввечері розповідав. Ну, тут його куля візьме!

— Кажи далі,— кивнув Добо вивідувачу.

— Потів підійде бейлер-бей Махмед Соколович. Це славнозвісний гармаш. Усе робить сам: і гармати встановлює, і перший вистрілює. Кажуть, у нього таке око, що й крізь мури бачить. Але я в те не вірю.

— Скільки у них гармат?

— Старих стінопробивних — шістнадцять. Інших великих гармат — вісімдесят п'ять. Маленьких гармат — сто п'ятдесят. Мортир — безліч. Ядра вони везуть на сто сорока підводах. Бачив я двісті верблюдів, навантажених порохом. На запряженій чотирма волами мажі везуть мармурові ядра, кожне завбільшки з добрячий кавун.

— А як у них із харчами?

— Обмаль рису. Зараз уже рис видають тільки офіцерам. А борошно, овець, корів здобувають грабунком від наших людей.

— Хвороб у таборі нема?

— Ні. Лише Касон-бей захворів у Хатвані — обжерся огірками.

— Хто ще йде?

— Арслан-бей.