Розділ «Частина третя Лев-в'язень»

— Хай їх там сто стоїть, а циганку пізнаєш зразу,— додав Майлад.

— Але решта — італійці.

Випадково всі були смугляві. Мекчеї — найширший у плечах, у Гергея — найстрункіша постава, у Янчі — найчорніші очі. Ева пофарбувала своє волосся горіховою олією... На голові у неї, як у всіх, була червона фрігійська шапочка.

Італійці зупинились як укопані.

— Ну, співайте! — підбадьорив їх солдат.

Але співаки стояли бліді й розгублені. У наймолодшого по обличчю покотилися сльози. Заплакав і другий юнак, що стояв поруч.

— Співайте, бісові блазні! — підганяв їх нетерплячий турок.

Але наймолодший із співаків заточився і впав до ніг в'язня, закутого в кайдани, обняв його за ноги:

— Тату! Тату, мій рідний!..

12

На відстані польоту стріли від Єди-кули, за вірменською лікарнею, стояла самотня зубожіла корчма. Мабуть, колись там був заміський будинок, якась гарна мармурова вілла ще з тих часів, коли Константинополь називався Візантією. Але час і землетруси розхитували мармурові плити, пообвалювали алебастрові балюстради терас і кам'яні квіти на вікнах, порозхитували сходи, а вітер понаносив у тріщини колон насіння бур'яну. Вілла перетворилась на дешевеньку корчму.

Туди заходив всякий люд, а її хазяїн, якого звали Мільціад, крім усього іншого, займався ще й скуповуванням краденого.

У цю корчму й привів циган наших молодих мандрівників. Мільціад забезпечив їм притулок, дещо з італійської одежі і продав за добру плату золоту тарілку.

Оскільки їхня вистава у Семибаштовому замку скінчилася невдачею, артисти мало не потрапили в біду. Солдат негайно доповів беєві, що італійці, очевидно, родичі в'язня, бо плачуть біля нього. Проте бей на той час не вельми турбувався справами Єди-кули. Всі його думки були зайняті угорським округом (по-турецьки — «вілаєтом»), куди його посилали. В Єди-кулі він і сам був, по суті, в'язнем: жив у кріпосних стінах і тільки раз на рік йому дозволялося виходити за межі замку, щоб помолитись у храмі Айя-Софія.

— Телепню! — гримнув він на солдата.— Італійці були рабами того пана, а тепер вони мої раби.

Бей саме пакував у скриню свого каламаря. Він дістав з нього очеретяне перо, вмокнув його в губку з чорнилом. Написав на клаптику пергаменту завбільшки в долоню кілька рядків, подавши його ошелешеному солдатові.

— На! Передай італійцям і проведи їх за ворота. Дивися, щоб їх ніхто не чіпав!

Гергей одразу ж прочитав папірець, тільки-но його сунули йому в руки. Там було написано:

«Пред'явники цього, п'ятеро італійців-співаків, належати до моєї дружини. Даний темесюк[61] видано мною для того, щоб їх ніхто не чіпав, коли вони перебувають не біля мене.

Велі-бей».