Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

— Нам кінець! — крикнув Гергей і, плеснувши руками, окинув долину сповненим жаху поглядом.

Там аж до хмар здіймався темний стовп диму. Повітря зразу просякло важким запахом рушничного пороху.

— Що сталося? — запитав злякано Туліпан.

Гергей похнюпив голову.

— Біда! Замість султана підірвали яничар-агу!

Після оглушливого вибуху на кілька хвилин запала мертва тиша. А тоді враз залунали тисячоголосі крики, лайки, прокльони, все змішалося в шаленому урагані звуків. Люди ринули туди, звідки здіймався вогненний стовп.

Вся земля була всіяна тілами вбитих і поранених.

Переполох зчинився і в дальніх шеренгах. Ніхто точно не знав, чи то був постріл угорської гармати, чи вибухнула на дорозі підвода з порохом.

Але яничари збагнули, що це підірвалася міна, закладена на дорозі, і що замах було вчинено на них.

Вони розсіялися по лісу, наче розлючений осиний рій. Шукали ворога.

Але в лісі не знайшли нікого, окрім священика, школяра й Туліпана.

Священик уже ледве дихав. На губах у нього виступила кривава піна. Вибух повалив дерево, і вибухова хвиля викинула старого з дупла.

Султан наказав привести до себе всіх трьох.

Він зліз з коня. Солдати поклали на землю великий мідний барабан, що мав правити за стілець. Один з офіцерів постелив на нього замість килима свій кафтан з синього шовку.

Проте султан не захотів сідати.

— Хто ви такі? — запитав він Туліпана, пильно дивлячись на нього.

По обличчю і по кайданах на нозі він зрозумів, що це турок.

— Я раб,— відповів Туліпан, стоячи на колінах.— Бачиш сам, отче правовірних: ось кайдани на моїх ногах. А то я вже був би яничаром. Мене звуть Туліпан.

— А оце щеня?

Гергей, спантеличений усім, що сталося, стояв мовчки. Він уперше бачив перед собою карі очі, розмальоване обличчя і горбатий ніс владики мільйонів, який лише завдяки щасливій випадковості не злетів у турецький рай.