Розділ «6. Льода і садівник»

— Ти б уже землю гриз, якби не він. Та й інші!

— Герой! Могильник!

— Дай мені святий спокій, нудно. Досить мені вас усіх. Я сама собі дивуюся, що все ще нидію тут, не знаючи чого.

— На що ти сподіваєшся, Льодо? Дивись, програєш. Балч тебе покине. Знаєш, що кажуть? Здеградований офіцер, по трупах пішов угору. Перемарнував людей без потреби, по-розбійницькому, та ще й вихваляється. Льодо! Його ще раз треба було судити польовим судом і вивести на чисту воду, от так!

І Януарій показав, як саме потрібно це зробити, розкидаючи низько над підлогою руки. Розпалився й, захлинаючись у хвилях помсти, не бачить, не чує, як Льода сміється на його мову спочатку тихо, затуляючись подушечкою, а тоді голосніше:

— Ну й відважний ти, бідолаха. Ох, і відважний!

— Я його прикінчу. Бог свідок, прикінчу!

— Це по п’янці чи тверезим? Бо тверезий ти тихенький, ах, такий тихенький!

Клацнув вмикач біля дверей, і кімнату заливає яскраве світло.

— Яка чула сімейна сцена,— чується насмішкуватий голос.— Швагер з братовою радяться, як би здихатися Балча. Скінчили? Можеш, Януарію, іти. Не забув, що я тобі казав? Тоді швидше до роботи!

— Тихше! — цитьнула Льода,— Вимкни те світло!

— А нащо? — дивується Балч.— Коли хлопець не спить, хай вчиться жити.

Заслона в кутку запнута нещільно, але кидає на ліжечко тінь і полегшує Тотекові безпечно й вільно спостерігати за всім. Бачить, як Януарій, згорблений, ніби боячись удару в спину, виходить. Бачить, як мати простягає руки й хоче обняти Балчеву шию. Сковтує клубок в горлі, стискає зуби. Тягнеться до свого вбрання на табуретці і починає тихо вдягатися під ковдрою.

— Признайся,— чує гортанний шепіт,— ти сидів у неї, так?

— У кого це?

— Не прикидайся. У тієї, нової.

— Ти що? Яке мені діло до неї? Приїхала — є. І крайка.

— І тільки? Ану, глянь мені в очі.

— Льодо, не дурій. Все так, як і було.

— Я вже бачу. Твої очі... я знаю. Ти вже її роздягав...