Розділ «22. Кінець свята»

Межи ними — чорне, широке провалля. Б’є з нього розкуйовджений дим, блювотно-смердючий запах горілчаної закваски, а на самому дні провалля раз у раз шугають угору руді, ревучі спалахи пожежі. Горить самогон, думає Агнешка, треба поспішати. З великими труднощами вона перекидає над проваллям одну із вирваних балок, притримуючись руками, переповзає по ній на другий бік. Бере Мар’янека й ставить його на широке підвіконня, сідає поряд із хлопчиком, щоб хоча б коротку часинку перепочити й подумати, що ж робити далі. Не так уже й страшно, додає сама собі відваги, ще ж не все зруйнувалося, за яку там хвилину мури не зможуть же розвалитися чи згоріти. Агнешка навіть посміхається Мар’янеку: спокійно, малий! І, неначе у відповідь на її сподіванку, раптом обвалюється частина підлога та кладка, по якій вона щойно перебиралася, а тоді і вся стіна аж до каміна разом з дверима. У каміні (цього вона, однак, ніяк не може збагнути, та й дивуватись нема коли) тліє вогонь. Враз увесь навіс каміна відривається, і Агнешка бачить, як разом з ним летить у палаюче провалля важкий блискучий град боєприпасів. О Тотеку, Тотеку!.. Проте Агнешка, хоча й промовила в думці ім’я хлопця, все ж отак із жалем зітхаючи, втомлена розпачем, розпачем, що вже не дає відчувати й страху, картає тільки себе саму. Тепер усе вирішують секунди. Що ж його робити тут, у цій пастці? Ні, здається, вихід ще є. Єдиний. У прямокутнику вікна стирчить назовні важка, кимось давно залишена балка. Якби її пересунути за парапет вікна, опустити навскоси донизу, вона, можливо, дістала б землі. А якщо ні? Та навряд чи можна зрушити з місця таку важку деревину. Треба інакше. Якби Мар’янек зумів проявити свою відвагу... Зігнувшись чи не навпіл, Агнешка стає в отворі вікна. Внизу, на пожарищі, зловісно поблискує жовта луска гранат, котрі чомусь ще не вибухли. Швидше! Мар’янеку, тримайся за мою шию, міцно, не бійся, так! Агнешка просувається по балці вперед, вже погойдується на парапеті вікна. Якби ж не втратити рівноваги! І несподівано деревина ворухнулася, почала зсуватися назад. Агнешка вагою, усім тілом тисне на балку, дивиться, не можучи зрозуміти, чому вона п’ядь за п’яддю зсувається за вікно, в колишню кімнату, і на мить завмирає. Там, де балка упиралася, немає вже підлоги. Кінець балки похитується над проваллям, і вони обоє вже знову наближаються до підвіконня. Враз почувся якийсь різкий короткий тріск під невеличкою площиною паркета, що ще висів біля каміна та в самому каміні,— і зненацька донизу обривається вся решта паркету. Вогнище під каміном загоготіло десь внизу, й над широкою зяючою відблиском вогню прірвою завихрилася хмара диму, над яким забіліла верхня частина каміна, що без будь-якої підпори звисає, вчепившись у ще не зруйнований виступ муру,— це протистояв загибелі димар. Грізне палахкотіння вогню і все, що в ньому палало, провалилося кудись углиб, небезпека віддалилася, щоб, може, ще раз, грізнішою і жахливішою, вернутися сюди, як тільки полум’я підповзе до тих боєприпасів, що висипалися з каміна. Кімната — це вже не та давня Кімната Тотека, «Гамлета» й запасу сирої моркви, це якийсь неймовірний, відьомський сон, що не хоче скінчитися. І, неначе вві сні, без будь-якого зв’язку з чимось реальним, перед очима постає нова картина: вгорі, над залишками каміна, від основного муру стіни з шумом і якимось шелестом відлуплюються шари темної штукатурки й падають у провалля, відкриваючи частину давнього, прихованого досі барельєфа: розпростерте крило, кігтиста лапа, орлина голова й чіткі обриси роззявленого дзьоба. Мимовільна підсвідома надія, ніби обіцянка порятунку. Над ними обома тріщить, надламуючися, стіна. Перед ними білі смуги щебеню й глини — і зненацька знизу, з-під вікна, голос. Семен! Нарешті!

Цьвохнула тут же, біля неї, петля із шнура, і висковзнула з руки. Агнешка напружено чекає кидка. Чудово, вдалося! Тепер вона, перекинувши шнур через шию, лівою рукою тримаючи хлопця, а правою рукою обнімаючи деревину, знову перекидає ноги за підвіконня. Мов по дошці-гойдалці для дошкільників, короткими порухами стегон пересувається аж на кінець балки й зашморгує на ній петлю шнура. Впізнає той шнур, але думка, як він потрапив до Семена, ледве майнула в голові й згасла. Внизу, під ними, непроглядна хмара пилу. Знову голос Семена, невиразний, наказуючий. Агнешка коротким, швидким поглядом молить Мар’янека триматися міцніше. Зрозумів! його ручки сильніше сплітаються на її шиї. Агнешка намагається глибоко вдихнути в себе повітря і заходиться кашлем. Швидше! Коли ж схопила обома руками за шнур, разом з цим обнімаючи й хлопчика, на мить заплющила очі. Відривається від балки — й найстрашніше уже минуло. Хлопець дуже обтяжує, мліють на шнурові руки, не вистачає сил, щоб навпереміну перебирати ними. Не випускаючи шнура, кілька секунд осувається донизу, пекучий біль пронизує пальці, і раптом — чиїсь міцні руки, зупинка, невимовне полегшення. Хтось забирає з її обіймів Мар’янека. Так це ж Семен! Протирає очі, щоб подивитися на нього. Семен уже стрибає з Мар’янеком донизу. Тут же, перед нею, стоїть Балч. І відразу ж, як тільки вона впізнає його, обоє падають на щебінь, він сильно потягнув її до себе й прикрив своїм тілом. Усередині руїни гримлять нові вибухи. Гуркіт падаючої стіни ще мчить повз них, обсипаючи кам’яними уламками. Нарешті притихло. Балч, ледь не тягнучи Агнешку, вслід за Семеном сповзає крутим схилом в долину, до темної, ледь видної крізь пилюку юрби людей. Це саме звідти виривається їм назустріч несподівано високий пронизливий крик, крик Павлинки.

Агнешка уже не відчуває на собі опікунських рук. Під її ногами тверда рівна земля. Не оглядаючись, Агнешка поспішає туди, звідки чути безперервно волаючий голос Павлинки, сповнений плачу і щастя. Ось вона вже й біля неї, біля них. Павлинка затихає. Мар’янек обійняв матір і втиснувся обличчям у поділ. Торочки хустини, з якої мала Гельця намагається якось вибратися, прикривають його голівку. Агнешка важко спирається на плече Павлинки, немов ось-ось мала впасти на коліна, і в ту ж мить її злегка підхоплює Семен. На безсило опущеній руці Агнешка нараз відчуває ледь-ледь чутне вологе тепло. Флоксе, песику... Але вже не вистачає сил ані подумати, ані усміхнутися: її немов огортає сон, глибокий і спокійний.

Балч зупинився на межі поміж груддям руїни, що кидає йому під ноги миготливий відблиск вогню, і темніючою від перших вечірніх тіней травою, пожухлою від зимових холодів, однак уже де-не-де прошитою стрілками свіжої зелені. Тут же, біля його чобота, тягнеться догори ще не випростаний, із зубцями по краях зелений листочок курдибанку — колись давно, ще в батьківському домі, такими листочками заправляли інколи суп, здається, картопляний чи гороховий. Тоді бабуся-куховарка скорочувала назву цього зіллячка так: кудроник. Балч нахиляється, висмикує малюсінький листочок зелені, розминає його пальцями, чує міцний, ніби з кореня запах, такий далекий і знову такий близький, такий дикий і домашній аромат втраченого краю, втрачених літ. Листочку, листочку, не врятуєш ти мене, не вбережеш! Якби-то можна було не відривати погляду від землі, не ступати й кроку далі, не дивитися донизу й не бачити натовпу людей, їх невиразних, однакових у сутінках, замкнутих від нього облич, не чути їх очікуючого мовчання; якби-то можна зникнути, перетворитися в самого себе, давнього, сховатися в колишньому... Балч кидає на землю зім’ятий листочок.

Хтось виступає з мовчазного півкола, наближається до Балча — глухо, нерівномірно гупають кроки когось кульгавого. Пащук зупиняється прямо перед Балчем. Простягаючи вбік руку, щось показує, наказує рукою й очима, щоб подивився туди. Перед порогом уже неіснуючих дверей стирчить купа щебеню, цегли й глини. Під нею непорушно лежить чоловік. Голова його трохи підтягнута догори й милосердно оперта об пологий схил купи щебеню. Голови, однак, не видно, її покрито світлим полотнищем — рожевою фланелькою малої Гельці.

— Зависляк...— заїкається старий Пащук.— Януарій.

І не сказав більше нічого. Заточуючись, знову повертається до своїх. Балч робить один крок в той же бік, до чорно-рожевої непорушної постаті, й зупиняється, затриманий швидшою, аніж його рух, сірою тінню, що промайнула біля нього. Гострий камінь, кинутий неміцною, ніби дитячою рукою, черкнув край Балчевої солдатської куртки і впав біля його ніг.