— Чому це? — накидається на неї Агнешка.— Що ти спільного маєш з усім тим?
— Розкажи про Кондерів,— тихо підказує Тотек.
— Я ж пам’ятаю.— І до Агнешки: — Молоді Кондери розпитували дуже тепло про вас,— виголошує вона узвичаєні формули сільської ввічливості належним урочистим тоном,— і передавали вам вітання.— І після цього уже звично: — Вони знають одне таке місце — доглядати до смерті старих людей. Але без грошей тут, певне, не обійтися... Отож я й не знаю, що робити.
Агнешка починає сердитися.
— Та нехай вони дадуть тобі спокій, бабуся й та тітка! Сиділи б собі обидві тихо та мирно! Бобочка, якби не така стара і не така темна, та ще й хвора...
Агнешка раптом осіклася, помітивши, як страшно збентежився Тотек, і зрозумівши, нарешті, що її звинувачувальні погрози одночасно б’ють сильніше як інших Ще й Пживлоцьку. На серці стає прикро, й учителька поспішно змінює тему розмови:
— Що сталося, Тотеку? Я вже думала, ти не прийдеш.
Нова, відмінна від першої тінь захмарила його очі.
— А ви хіба не знаєте? Як я вже йшов до школи, то мене покликали ті... у війта.
— Дізнався про щось нове?
— Так. Я, власне, хотів вас попросити... Мені сьогодні треба з ними поїхати.
— Розумію. Надовго?
— Надовго не хочу. Зараз же повернуся. Уля знає, Мамі краще, вона вже не в лікарні, а... в знайомих. У того майора.
Не дивляться одне на одного, обом наче сором. Це просто щастя, пробігає думка в голові Агнешки. Бобочка теж має щастя. Про те, що Льоді полегшало, в селі знали вже й раніше, бо Балч їздив довідуватися про стан її здоров’я щотижня й, хоча був потайним та ще більш, як до того, замкнутим у собі, все ж мусив, зважаючи на Тотека, дещо найважливіше розповідати Павлинці. Виходить, Льоді стало в пригоді відновлення давнього знайомства. Знайшла опікунів чи опікуна, й затерли ту справу, і тихо, й ніхто ні про що й ні про кого тут не розпитував. Значить, Балч також має щастя і цього разу. Отож маю щастя і я, відкриває вона в собі найглибше заховану радість. Бо ж той, не доведений до кінця злочин на всіх упав чорною плямою. Так хаотично й якось винувато думає Агнешка, ні на хвилю не перериваючи розмови, щоб не дати можливості пізнати по собі, з яким нетерпінням чекає вона оцих скупих новин від Тотека.
— Але ж ти так довго не сидів у війта,— випитує,— бо ж і війт, і гості вже давно пішли з дому.
— Так...— хоча й заклопотано, усміхається Тотек.— Айстра десь зникла, от ми й шукали її з Улею. І знаєте що? Айстру знайшов Флокс. У Кімнаті. Вона там, прошу пані, ощенилася, має троє цуценяток. Розкажи ти, Улю, які вони гарненькі!
— Скільки я вже разів говорила вам,— перебивав Агнешка суворо,— щоб ви не лазили по руїнах.
— Бачиш, Тотеку, бачиш,— докірливо підтверджує чимось засмучена Уля.
— Айстра мусить залишитися там!— упирається Тотек.— Ніхто більше не повинен знати, бо як знайдуть, то потоплять усіх цуценят. Потоплять! Як завжди!
— Тотеку,— смикає його за рукав Уля,— признайся ж. Ти ж обіцяв, Тотеку!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вчителька, дочка Колумба» автора Мах Вільгельм на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „20. Урочиста частина роковин“ на сторінці 2. Приємного читання.