Розділ «14. Розвідка»

— Фе, фе, пані Агнешко! — замахала руками Пживлоцька.— Щодо цього ми тут усі солідарні.

— Значить, хочете мене налякати тим, що я приховала? Чи не так?

— Налякати не налякати,— криво осміхається Зависляк і продовжує влесливо піддатливим голосом: — Ви ж кумуєте моїй сестрі, то як же вас лякати? Просто хотів побалакати, поміркувати. Вільному воля. Розкажете — окошиться на всіх нас, на вас теж, а на Балчеві найбільше...

— ...а не розкажу,— впадає в тон мови Зависляка Агнешка,— то стану вашою спільницею. Прекрасно. Мені де починає подобатися. Дозвольте, шановні, зважити обидві можливості. Пані Льодо, не чіпайте Флокса, нехай спить. Вже пізно.

— Справді пізно! Ну й засиділися ми! Йдемо вже, йдемо, люба!

Начебто й не було основної частини розмови, тільки її край, тільки облямівка, до блиску вилощена салонною ввічливістю. Лише Зависляк не приховував своєї перевтоми, витираючи краплини поту на чорному небритому обличчі. А Агнешка, щойно вони вийшли за двері, почула себе так, нібито вже ніколи й нізвідки не мала прийти до неї ні допомога, ні добра порада, ні втіха. І все ж вона не розплакалася. На злість усьому, навіть отому вусатому Збильчевському.

Зате субота минула, й усе начебто спокійно.

Час зібрати порозкладувані папери, зошити, пам’ятки. Прощай, Овідію!

«Субота. Кількість дітей — 8 (восьмеро)». Ну, майже успіх.

А завтра хрестини. Без хрещеного батька поки що. І треба ще докінчити даруночок Гельці, уже чотири вечори вона готує його потай від усіх.

На добраніч, «Колумбе».

Хай триває, хай потриває іще цезура відносного спокою.

Хтось іде. Відчиняє сінешні двері. Кроки в сінях. Ні, не встигне вона загасити світло, удати, що спить, бо вже стукають у двері. Але встигає ще натиснути клямку тих дверей, біля яких, власне, сидить,— хай будуть відхилені.

Стукання настирливіше.

Тоді каже голосно, щоб чула Пживлоцька — нехай пильнує — голосно, бо, не знаючи, догадується одначе, хто стукає.

— Будь ласка.