Розділ «10. Вечір танців»

Він насупився ще більше, сплюнув.

— Хіба я знаю? Можливо, й справді прийти і роздивитися, а може, й лупнути когось по пиці...

— Посоромився б, Юре! Оце так ти думаєш про згоду?

— Я вже й сам не знаю, що думаю.— Він зітхнув,— А все ж я вас перепрошую...

— Гаразд, пробачаю. І взагалі, як це ти міг думати, що я буду скаржитись? Поклич-но свою Ганку — познайомимося.

— Але ж вона, перепрошую, дуже вже соромлива.

— А ти — ще й надто обережний. Добре. Ну, то йдіть собі звідсіля кудись далі.

Тепер він уже дивиться на неї очима, в яких недавня образа й побоювання переходять у ще непевне довір’я.

— Я вам, пані, щиро дякую. Я так і знав...

Хлопець підбігає до дівчини, бере її за руку, й обоє зникають між піщаних горбків, зарослих кущами.

Приємна зустріч та розмова, що скінчилася перепросинами, зближує Агнешку з навколишньою місцевістю й начебто визначає потрібний напрямок денних подій. Принаймні так переконує себе Агнешка. А звичайно. Що тут дивного? Ніщо її не дивує. Все владнається. До цього і йдеться. Вже, нарешті, належно розставлені привезені з собою речі (їх, між іншим, не так і багато); «Колумб» висить, як і задумано, біля лампи. Вдається й прогулянка на пасовисько (щоправда, знову із незвичайним виходом крізь вікно — ах, нехай собі сміється, хто немудрий). І розмова з Павлинчиними дітьми налагоджується, а це важливо, бо Агнешка тепер уже знає свої піонерські кадри досить різноманітних характерів та нахилів. Проказує собі, щоб запам’ятати, всі п’ять імен разом з доданими до них епітетами, начебто у Гомера: Елька — розсудлива, Томек — непокірливий, Яцек — соромливий, Кася — плаксійка й гава і Мар’янек — незвичайний мрійник. Буде, напевне, поетом. З наймолодшою Павлинчиною утіхою, кількамісячною ніби-Гельцею, Агнешка познайомиться вже під час обіду. Ніби-Гельця ще не охрещена, зітхає, правда, не дуже й важко, Павлинка, тільки й того, що в папери вписана, та до того ж, як тут те немовля охрестиш, коли священик з Хробриць святі ручки від Хробричок перед богом умив, нічого іншого не робить, тільки, мстячи, тутешніх проклинає з амвона, залякує всіх найгіршим від тепер і довіку, гріхів не відпускає. Тому до костьолу хіба що тільки дві-три найстаріші бабусі наважуються ходити. А хто хоче побувати на вранішній різдвяній службі чи послухати першу великодню молитву, той мусить аж до Бялосолі мандрувати. Так то так, але як же це дитину хрестити в чужій парафії? Ніяково, сором! Може, уже б дійшло й згоди, так — на тобі! — знову Тотека побили. Лежить Тотек у гарячці, і теж клопіт для Павлинки, бо ж Льодзя в крамниці перевіряє касу й рахунки, та ще й буфет до того вечора підготовляє. Ось скільки новин наслухалася Агнешка, поки з’їла суп з грибами й дійшла до компоту із слив; наслухалася в майже порожній комірчині, за мовчазної присутності Семена, який тільки раз у раз погойдував за бильце колисочку з ніби-Гельцею і пошелестував дубовою гілочкою, відганяючи пізніх товстих мух. Агнешка навіть і подякувати забула за нічну опіку, бо ж була дуже зайнята: спочатку домовлялася з Павлинкою про столування й послуги, а потім, користаючись відсутністю Пживлоцької, на хвилинку забігла до хворого Тотека. Нічого йому не станеться, трохи прохолонув, владнається. Все владнається. Навіть Айстра на неї вже не гавкає й дає лащити себе, вигинаючи під рукою худий хребет і задоволено, хоча й не без скарги, поцмокуючи язиком.

Все владновується, владнається... Чи й справді все? А чому вона навмисне не бажає думати від хвилі пробудження? Хоч би й про афішу. Писала ж її, вимальовувала вночі, від часу, коли вже заснулу на підвіконні розбудив Семен. Після того, власне, Семенові й віддала просто в руки старанно виконаний мистецький твір краснопису. Висить він — вона сама бачила по дорозі до озера — на сільській дошці оголошень, якраз перед його вікнами, збираючи біля себе — теж помітила — зграйки дітей і підлітків. А та попсована картина з гравюрою по міді? Теж старанно полагодила її ще перед тим, як лягти в ліжко, а вранці просто віддала Павлинці. Але чому вона не повернула зеленої ковдри? Невже й справді забула? І ще: з-поміж чоловічих голосів у класі, котрі змусили її вистрибнути у вікно, чи й насправді впізнала тільки голос Януарія Зависляка? А потім, у Павлинки, незважаючи на запитливі погляди Семена, навіть словом не згадала вечірньої та нічної пригоди. Все це виглядає так, нібито вона домовилася з Семеном про мовчазну співучасть, В чому? Ще й тепер не хоче назвати цього — навіть сама для себе. Уникає всього, що пов’язане з ним: то — зона заборонена, небезпечна. Ах, ці справи не владналися й не владнаються.

Погано. Причаєний докір сумління, як короїд, підповз до свідомості й підточив штучно змонтований спокій. Більше б щирості перед самою собою, чемної відвертості, а це — важко. Хитрощі й викрути, пристосовані для вигоди духу, недовгі. Отож помучся собі, духу, бо заслужив. Агнешка якось покірливо розгортає на столі зошит, видобутий аж із самого споду валізи, й уважно вчитується у виведений на першій сторінці заголовок: «Книга плюсів та мінусів». Сторінки зошита перегнуті навпіл. Агнешка не читає уже написаного. Добирається до чистої сторінки, розгонистими літерами записує назву села, а під нею — дату. Замислюється, приклавши кінчик олівця до губ. І, як завжди в таку хвилину, покусує губи. Після чого піддається натхненню й через дві хвилини одержує від своїх власних найвищих інстанцій відомості такого змісту: «Плюси: (Тотек?), Мар’янек — маленькі чоловічки, може, й не так; Уля. Мінуси: 1) цирк у кузні; 2) підбурила проти себе ту відьму; 3) корови, Айстра (мушу позбутися притаманних міським жителям звичок, частіше думати про Волічку, про дитинство, оживити джерела); 4) штани — вирішити; взагалі — якась легковажна; 5); 6); 7); 8); ......X) ...(знаю без запису. 3. Б.— дуже погано)». Квапливо закриває зошит, щоб не вписати туди несподіваного при сповіді відкриття: що й ця щирість не є безкорислива, безпорочно чиста, бо в підступному задумі більше треба догоджати потребам самопочуття й неясним надіям, аніж каяттю. Може, це б повело до ще похмуріших роздумів, якби не гуркіт моторів, що, швидко наростаючи, зненацька затихає перед самим ганком. Погляд у вікно — і попри все свідомий рух. «Книга плюсів та мінусів» блискавично летить у найдальший закамарок валізи. І вже шум у скронях, одубіння ніг, до болю гостре відчуття чуда, чогось неможливого, що оце здійснилося, стало наочним, миті не свідомих жестів та вигуків, налякане власним страхом щастя неймовірної, найлюбішої несподіванки.

Як вона вибігла до них на подвір’я? Як ввела їх, уже оточених цікавою юрбою, до своєї кімнати? — все те Агнешка ледве пам’ятає. (Його при цьому не було, засвідчує мимолітна, одразу ж відігнана думка). Стах! Іза! Толек! Найдорожчі, найближчі з часів «Колумба». Надійні. Думала про них минулої ночі так, ніби вони десь на краю світу, а вони вже й тут. Перші гості. Взагалі перші в її житті гості, бо ж де й коли була вона сама й на всьому своєму? Отож все так є, як є: столик, присунутий до ліжка, поставлена сторч валіза замінює стілець,— і вже димлять цигарки, вже Іза видзьобує сливки із запасної порції компоту; і то нічого, що Агнешка не має чим їх прийняти, та й звідки б йому бути? О, грудочки цукру — це навіть ніби символічно, особливо для Стаха; зрештою вони прихопили з собою вино і ще дещо, а згодом під’їдять трохи в буфеті, перед танцями; читали ж бо афішу. Толеку, чи захопив ти з собою карти? Можна буде зіграти раз чи два; о, предивна буденність, як незвично швидко проковтнула оту дивну, аж болісну незвичайність. Так, як тепер, звісно, легше, простіше, без нічийого здивування, сидимо собі, попиваємо винце, заїдаємо солоними паличками, граємо в бридж, і, значить, добре нам, і здивування якось вляглося.

На жаль, не зовсім. Знову мрії та бажання переганяють дійсність. Агнещині мрії та бажання. Хотілося б, щоб отієї афіші вони не помітили, але хіба можна її не помітити? І щоб уся та вечірка запала в небуття, щоб про неї ніхто й не згадував, не говорив, або щоб вона принаймні без будь-чийого втручання якось сама перенеслась на іншу, пізнішу дату. Таж ні!

За дверима, в приміщенні класу, тупіт гучнішає, порипують змащені і, можливо, тіснуваті чоботи, чути невпевнене покахикування, покашлювання й гомін. Нарешті долітають звідти звуки настроюваних інструментів. І весь той гармидер потроху заморожує природність і невимушеність дружньої учти в Агнещиній кімнаті. Гра в бридж якось не ладиться, і даремно Стах раз у раз закликає бути уважними. І от після котрогось там невдалого ходу Іза відтягує Агнешку в куток і мало не силою змушує її перетрусити різне жіноче шмаття та взаємно проконсультуватися, у що і як саме вбратися. Вже й Толек, захоплений раптовим вихором приготувань, і собі розійшовся,— тримає перед Ізою дзеркальце, щоб та могла припасувати собі намистечко, а Стахові мимохідь радить швидше й старанніше застебнути сорочку. Стах, якийсь насуплений, складає карти, тасує і знову, вкотре вже, роздає їх. Пора вже й собі, думає Агнешка, натягти хоча б панчохи, рятувати в цій ситуації хоча б рештки. Без надмірних сентиментів, без екзальтації. По-приятельському. Із Стахом, видно, сьогодні не вийде так, як мріялось і як мріяти заборонила собі ще попередньої ночі. А коли щиро — і тут Агнешка дотикається нарешті найщирішого почуття й аж здригається від отого дотику правди — бажала б, щоб відвідали її якось в іншу пору, тільки не сьогодні.

А тим часом Іза, в непогамовній цікавості, підбігає до дверей і крізь отвір для ключа роздивляється, що там з тією вечіркою.

— Чому ж не розпочинають? — нетерпеливиться їй. Та по хвилі уважного споглядання зненацька змінює тему й інтонацію: — Слово честі, мені подобається.

Стах:

— Що?