Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— До мого слуху не доходило жодних чуток про якусь жіночу особу!

— Якусь жіночу особу! — повторив доктор Сковронек і всміхнувся. — А це ж може бути і якась дама!

— То ви гадаєте, — мовив пан фон Тротта, — що мій син має поважний намір одружитися?

— І це не конче! — сказав Сковронек. — З дамами також не завжди одружуються!

Він зрозумів, що окружний начальник належав до тих простодушних натур, яких треба було б ніби вдруге посилати до школи. І він вирішив обходитися з ним, як з дитиною, яка тільки-но починає розмовляти рідною мовою. І він сказав:

— Облишмо дам, пане окружний начальнику! Не в тому річ! З тієї чи іншої причини ваш син не хотів би лишатися в армії. І я його розумію!

— Ви розумієте його?

— Авжеж, пане окружний начальнику! Молодий офіцер нашої армії, гаразд поміркувавши, не може бути вдоволений зі свого фаху. Його прагненням має бути війна. Але він знає, що війна означала б кінець монархії.

— Кінець монархії?

— Кінець, пане окружний начальнику! На жаль! Нехай ваш син робить, як йому краще. Можливо, йому більше підійшов би якийсь інший фах.

— Якийсь інший фах? — знов повторив пан фон Тротта. — Якийсь інший фах! — сказав він ще раз.

Вони надовго замовкли. Потім окружний начальник утретє сказав:

— Якийсь інший фах!

Він силкувався звикнути до цих слів, проте вони лишалися чужими йому, як, приміром, слова «революціонер» чи «національні меншини». І окружний начальник відчув, що йому не довго залишилося чекати загибелі світу. Він стукнув худорлявим кулаком об стіл, кругла манжета зарипіла, злегка заколивалася зелена лампа, — і спитав:

— Який фах, пане докторе?

— Можливо, він міг би, — сказав доктор Сковронек, — влаштуватися на залізниці!

Окружний начальник миттю уявив свого сина в уніформі кондуктора зі щипчиками для компостування проїзних квитків у руках. Слово «влаштуватися» війнуло жахом на його старече серце. Йому стало холодно.

— Ви гадаєте, в такий спосіб?

— Іншого я нічого не знаю! — відповів доктор Сковронек. І, що окружний начальник після цього підвівся, доктор Сковронек і собі встав із-за столу й сказав: — Я вас проведу!

Вони пішли парком. Почався дощ. Окружний начальник не розкривав парасольки. Час від часу з густих крон дерев на його плечі й цупкий капелюх спадали важкі краплини. Довкола було темно й тихо. Скупо світили ліхтарі, сховавши свої срібні верхи в темній гущавині рясного листя: щоразу, минаючи їх, обидва приятелі опускали голови. Уже біля виходу з парку вони трохи загаялися, і доктор Сковронек раптово сказав: