Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Ми з Жаком пішли в кафе. Він тримав котелок на колінах, я м’яко забрав його і поклав на сусідній стілець. З далеких, блідо-блакитних, трохи вологуватих старечих очей струмувала на мене вся Жакова ніжність, і я відчував, наче моя мати вклала в них останнє материнське послання для мене. Його подагричні руки (я давно вже не бачив їх голими — лишень у білих рукавичках) тремтіли, коли він підносив філіжанку з кавою. То були старі добрі руки слуги. Чому я ніколи не звертав на них увагу? На викривлених суглобах пальців виступали сині вузлики, нігті були пласкі, тупі, рябіли тріщинами, кісточка на зап’ястку зміщена вбік — здавалося, вона мимоволі витримує жорсткий край старомодної манжети, а численні вени, блідо-блакитні, схожі на крихітні потічки, насилу торували свій шлях під потрісканою шкірою тильної частини руки.

Ми сиділи в саду кафе «Асторія». Зів’ялий золотий листок каштана поволі ліг на лису голову Жака, він цього не відчув, адже шкіра його через старість втратила чутливість, — отож я залишив листок там, де він лежав.

— Скільки вам років? — спитав я.

— Сімдесят вісім, молодий паничу, — відказав він, і я побачив під його густими, білосніжними вусами великий жовтий зуб. — Власне, це я мав би йти на війну, а не ви, молоді! — правив він далі: — У шістдесят шостому я воював з пруссаками, у 15-му полку.

— Де ти народився? — запитав я.

— У Сиполє, — сказав Жак.

— Ти знаєш родину Тротта?

— Звичайно, знаю, усіх, усіх…

— А словенською ще розмовляєш?

— Забув, молодий паничу!

«Буду за півгодини», — сказав я Елізабет. Я не наважувався глянути на годинник. Спливла вже, певно, година або й більше, а я не хотів розлучатися з блідими старими очима Жака, де жив його душевний біль і біль моєї матері. Мені здавалося, що я маю тепер повернути двадцять три роки мого життя, відбуті легко і недбало, повернути за одну годину, і я замість, як зазвичай чинить новоженець, розпочати так зване нове життя, поклав радше підправити уже минуле. Мені понад усе хотілося почати зі сповитка. Я збагнув, що пропустив найважливіше. Проте було вже запізно. Я стояв віч-на-віч зі смертю і любов’ю. Якусь мить — зізнаюсь — я думав навіть про ганебний, негожий викрут. Я міг би просто послати повідомлення Елізабет, що мушу зараз же їхати на фронт. Я міг сказати їй це, обійняти, удати безпорадність і відчай. Проте збентеження тривало лише якусь секунду. Я миттю опанував себе і рушив геть з «Асторії». За півкроку позаду мене ступав мій вірний Жак.

Достоту перед входом в готель, саме коли я хотів обернутися, щоб попрощатися з Жаком, я раптом почув, як він захрипів. Я повернувся і розкрив обійми. Старий упав на моє плече. Його котелок поторохтів бруківкою. До нас вибіг придверник. Жак знепритомнів. Ми занесли його до вестибюлю. Я послав по лікаря і побіг нагору, щоб сказати про все Елізабет.

Вона й досі читала своїх гумористів, сьорбала чай і стромляла поміж своїх гарненьких рожевих губенят маленькі шматочки тосту з джемом. Побачивши мене, вона поклала книжку на стіл і простягла свої обійми.

— Жак, — почав я, — Жак… — і осікся. Я не хотів вимовляти страшне, невблаганне слово. Проте біля рота Елізабет гадючилася хтива, байдужа і водночас весела посмішка, яку я, як на мене, міг би цієї миті зігнати одним моторошним словом, і тому я сказав:

— Він помирає!

Вона опустила витягнуті руки і просто мовила:

— Та ж він старий!

Мене покликали: прийшов лікар. Старий лежав уже в своїй кімнаті, на ліжку. Накрохмалену сорочку з нього вже зняли. Вона висіла на його чорному сурдуті — блискучий льняний обладунок. Ваксовані чоботи стояли у нього в ногах, як вартові. Вовняні шкарпетки, штопані-перештопані, валялися поруч з чобітьми. Ось і все, що лишається від простої людини. Кілька мосяжних ґудзиків на тумбочці, комір, краватка, черевики, шкарпетки, сурдут, штани, сорочка. Старі подагричні ноги з кривими пальцями витикалися з-під нижнього краю ковдри.

— От тобі й маєш! — зауважив лікар.

Його недавно покликали до війська обер-лейтенантом медичної служби і він був уже у військовому однострої. Завтра йому випадало йти до Дойчмайстрів[13]. Наша статутна військова вистава одне перед одним поряд з умирущим нагадувала якусь театральну постановку у Вінер-Нойштадті. Нам обом було соромно.