Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Сідай, — сказав окружний начальник і вказав на крісло, те ж таки, в якому Карл Йозеф, бувало, сидів іще кадетом, у неділю, з дев’ятої до дванадцятої, тримаючи на колінах кашкета зі вкладеними в нього білими рукавичками.

— Батьку, — почав Карл Йозеф. — Я кидаю армію!

Він почекав. Він одразу ж відчув, що нічого не спроможний пояснити сидячи. Отож він підвівся, став навпроти батька по другий бік столу і втопив очі в сріблясті батькові бакенбарди.

— Після того лиха, — сказав батько, — що спіткало нас позавчора, це скидається на… на… дезертирство.

— Ціла армія вчинила дезертирство, — відповів Карл Йозеф.

Він відійшов від столу. Він почав ходити туди й сюди по кімнаті, заклавши ліву руку за спину й супроводжуючи жестами правої свою розповідь. Багато років тому отак ходив по кімнаті старий. Дзижчала муха. Цокав на стіні годинник. Сонячні пасмуги на килимі чимраз яснішали, сонце швидко пливло догори, воно, мабуть, уже високо стояло в небі. Карл Йозеф урвав свою розповідь і поглянув на окружного начальника. Старий сидів, безвладно опустивши обидві руки, напівприкриті блискучими, круглими, цупкими манжетами, на бильця крісла. Голова його схилилася на груди, і крила бакенбардів лежали на комірі кітеля. Він молодий і нерозумний, подумав син. Він милий, молодий дурник із сивою головою. А я, герой Сольферіно, чи не батько його? Я став старий, а він лише літній. Карл Йозеф усе ходив туди-сюди по кімнаті й раптом вигукнув:

— Монархія померла, померла! — І зупинився.

— Можливо! — промурмотів окружний начальник.

Він подзвонив і сказав, коли увійшов черговий канцелярії:

— Передайте панні Гіршвіц, що сьогодні ми обідаємо на двадцять хвилин пізніше! — Ходімо! — сказав він до сина, узяв капелюха й ціпка, і вони подалися до міського парку.

— Свіже повітря не завадить, — мовив окружний начальник.

Вони поминули павільйон, де білява панна продавала воду з малиновим сиропом.

— Я втомився! — сказав окружний начальник. — Сядьмо!

І вперше, відколи служив у цьому місті, він опустився на звичайну паркову лаву. Він заходився креслити ціпком на землі якісь безглузді фігури і, ніби між іншим, сказав:

— Я був у цісаря. Власне, я не хотів тобі про це казати. Цісар особисто залагодив твою справу. Та більше ані слова про це!

Карл Йозеф просунув свою руку під батькову. Тепер він відчував худу руку старого знов так, як колись під час вечірньої прогулянки у Відні. Він більше не приймав своєї руки. Вони разом підвелися і пліч-о-пліч пішли додому.

Панна Гіршвіц вийшла в недільному вбранні з сірого шовку. Вузеньке пасмо кіс у її високій зачісці над чолом набуло барви її недільного вбрання. Вона, якомога поквапившись, устигла ще приготувати святковий обід: суп із локшиною, запечену яловичину і вареники з вишнями.

Але окружний начальник не зронив із цього приводу жодного слова. Так наче їв звичайнісінький шницель.

За тиждень Карл Йозеф поїхав від батька. Вони обнялися в коридорі, перш ніж сісти у фіакр. На думку старого пана фон Тротти ніжностей не годилося виказувати на пероні, перед очима випадкових свідків. Обійми їхні були, як завжди, квапливі, овіяні вогкуватим духом коридору і прохолодним подихом кам’яних плит підлоги. Панна Гіршвіц уже чекала на балконі, стримана, як чоловік. Марно пан фон Тротта силкувався переконати її, що махати вслід тому, хто від’їздить, — річ зайва. Вона, певне, вважала це одним із своїх обов’язків. Хоча дощу не було, пан фон Тротта розкрив парасольку. Легкі хмари на небі здавалися йому цілком достатньою на те підставою. Під захистом парасольки він сідав у фіакр. Тож панні Гіршвіц із балкону не було його видно. Він не промовив жодного слова. Аж як син уже стояв біля вікна вагона, старий підніс руку з випростаним указівним пальцем:

— Було б краще, — сказав він, — якби ти увільнився через хворобу. Армії не залишають без поважної причини!