Розділ «Частина друга»

Кузьмін особисто перевірив борти машини, став на колесо, перерахував дітей по головах і заліз у кабіну.

Хлопці відтіснили дівчаток до заднього борту й розляглися як пани. Галка затіяла була сварку з Геньком, але Генько насунув кепку на рудий ніс і демонстративно захропів, поклавши голову на мішок з мисками.

Машина вирушила на центральну вулицю й помчала дорогою, підскакуючи на вибоїнах. Було холодно. На шляху, на траві біля ариків сріблився тонкий іній. Селище не спало. За деревами біля будинків куріли літні печі, мукали корови, бекали вівці. Назустріч рухалися підводи, навантажені жовтими динями й кукурудзою.

Зорка сиділа, щільно затиснута між Анкою і Наталею, щипала хліб і думала, що, мабуть, вона ніколи вже не побачить бабусі, тата, мами і тепер довіку житиме в дитячому будинку разом з веселою, відчайдушною Галкою Ляховою, спокійною, розважливою Анкою, з Наталею, яка думає, що вона схожа на актрису.

Біля кам'яної сільради з прибитим до горища прапором стояли жінки з кетменями, закутані в білі хустки.

Осторонь сиділи навпочіпки Рахія та Бабатай з вузликами на колінах.

Машина пригальмувала. Рахія та Бабатай залізли в кузов. Жінки засміялися. Одна, молодша, з темним широким лицем, гукнула:

— Гей, Бабатаю, дівок багато, не помилися!

Дівчатка засміялися. Бабатай почервонів і сів Анці на ногу.

Мимо промайнули глинобитні будинки. Шпилясті юрти. Щільна стіна акації, що відокремлювала тином селище од степу. Аж на околиці, під корявою аличею стояв верблюд із перехнябленим набік, облізлим горбом і ліниво ремигав, розмірено рухаючи м'якою роздвоєною губою.

Почався безкраїй, похмурий степ, укритий білястими лисинами солончаків, острівцями полину, брудно-зеленого типчака та обрідними сухими чагарниками білого саксаулу.

Сонце підбивалося чимраз вище, сушило степ. У незрушному, гіркуватому полиновому повітрі дзвеніли коники. Здивовано кричала якась птаха: «Хто? Хто?»

Зорка сонливо дивилася в порожнє зеленаве небо, впіввуха дослухаючись балачок.

Нінка Лапіна розповідала Рахії:

— Ми йшли дорогою, а вони я-ак налетять та з кулеметів прямо по нас, прямо по нас...

— Ой-бой,— тихенько шепотіла Рахія.

— А он Коля-Ваня і Вірванна! — радісно загукала гострозора Галка.

Машина зупинилася біля втрамбованого майданчика край величезного біло-зеленого поля. Зорка перелізла через борт, намацала ногами колесо й зістрибнула на м'яку, вкриту пилом землю. Слідом за нею стрибали й інші дівчатка. Хлопці почали будити Генька, але він не прокидався і тільки бурмотів невдоволено й сварливо.

— Йому тепер хоч гарматою гати — не розбудиш! — Петрусь махнув рукою і зіскочив на шлях.

— Невже не розбудиш? — лукаво перепитала Галка, кинувши хитрий погляд на довготелесого Петруся, і полізла в кузов, де, підібгавши ноги, солодко сопів Генько. Хлопці розступилися. Галка нахилилася й сказала трагічним шепотом: