Розділ «Частина друга»

— Я ненавиджу бійку... з дитинства,— не одразу обізвався Микола Іванович,— але іноді... доводилось. Наші діти травмовані війною, загибеллю рідних. Я хочу, щоб тут вони знайшли сім'ю, дружню, добру, розумну, де дітей не ділять на гарних і поганих. І починати наше нове життя покараннями... вибачайте, Степане Федоровичу. За ці чотири місяці війни, за дорогу діти змужніли, в них розвинулося почуття відповідальності; згадайте сьогоднішні збори. І треба дати добрий вихід цим новим силам; повірте мені, це дасть більше, аніж будь-яке покарання.

— Все це дуже добре,— перебив Кузьмін,— але якщо ми не доможемося залізної дисципліни і вихованці розмовлятимуть з вихователями так, як сьогодні з вами говорив Заєць, я, власне кажучи, ні за що не ручаюсь. Ви мрійник, Миколо Івановичу, і забуваєте, що триває війна і ми не маємо права бути добряками, потрібна дисципліна і ще раз дисципліна.

Віра Іванівна сиділа мовчки, тільки надмірним зусиллям волі змушуючи себе не заснути тут же на ганку. Встати й піти, на її думку, було неввічливо, і вона мучилася, терпеливо чекаючи кінця розмови. Але слова Кузьміна несподівано боляче вразили її, неначе він замірився на найголовніше, без чого вона вже не могла жити. Сонливість щезла.

Вірі Іванівні хотілося посперечатися з Кузьміним, та вона тільки промовила:

— З ними не можна бути дуже суворими, треба інакше.— Вона збентежилася і додала засмучено: — Я сама не знаю ще, як інакше, але не тільки дисципліною...

Кузьмін підвівся. Витрусив люльку. Віра Іванівна мимоволі простежила поглядом, як погасли біля самої землі гарячі іскри.

— Вибачайте,— сухо сказав Кузьмін,— утопії.— це не з моєї галузі. Янголяток тут немає. Є зіпсовані, занедбані діти, і ми зобов'язані зробити з них звичайних дітей. Не гратися у виховання, а виховувати. Так я розумію свій обов'язок. На добраніч.

— Чому ви не заперечили йому? Чому? — палко запитала Віра Іванівна, коли Кузьмін пішов.— Він небезпечний, злий...

Микола Іванович поворухнувся і сказав, повільно вимовляючи слова:

— Небезпечний? Що ви, голубонько... по-моєму, він... просто... без уяви. Ідіть відпочивати, Віронько... Я трошки посиджу сам...

Віра Іванівна занепокоїлась. Вона нахилилася і взяла Миколу Івановича за руку. Рука була важка, з набряклими венами...

— Вам погано?

— Ні... нічого.

Віра Іванівна завагалася, вдивляючись в обличчя Миколи Івановича, та в темряві обличчя не було видно.

— Ну, що ж ви? — нетерпляче повторив Микола Іванович.

Коли Віра Іванівна пішла, Микола Іванович ліг на ганку, ледь стримуючись, щоб не застогнати. Біль у шлунку поступово минув. Останнім часом він з'являвся дедалі частіше, нагадуючи про тяжке поранення гайдамацькою кулею під Києвом.

Розділ 17. Даєш бавовну!

На світанку до воріт дитячого будинку під'їхала вантажна машина.

— Швидше, швидше, час — гроші,— квапив Кузьмін.

Діти квапливо вишкрібали з мисок вівсяну кашу-розмазню, обпікаючись, сьорбали з бляшаних кухлів чай. Хліб ховали в кишенях, щоб потім їсти довго, відщипуючи по шматочку.