Розділ «Частина друга»

— Ну, діти, самі зголосилися, так, будьте ласкаві, потім не хникайте. Завтра о шостій нуль-нуль ранку ми приступаємо до виконання важливого бойового завдання! Збиратимемо бавовник!

Петрусь осміхнувся, покрутив обстриженою головою.

— Ой, і хитрун же ви, Миколо Івановичу! Чому ж одразу не сказали? Гадали, скиснемо працювати й вчитися?

— Ти помиляєшся, Петрусю, я знав, що ви не скиснете. В усякому разі, старші. Та вас небагато. Більшості — від десяти до дванадцяти років. На це не можна не зважати. Але ваша допомога дуже потрібна фронтові. Отож, щоб успішно виконати це завдання, ми з Степаном Федоровичем вирішили поділити вас на два загони. Перший загін — хлопці. Командир загону Бабатай Тайменов, комісар — Сашко Дмитрієв... Бабатай, ти згоден?

Бабатай підвівся і поважно кивнув — згоден.

— Чому Бабатай? — здивувалися хлопці.

— Бабатай добре знає місцеві умови. Другий загін — дівчатка. Командир Рахія Утемисова, комісар... Ляхова Галя.

Рахія залилася рум'янцем і сховала обличчя в долонях.

Галка отетеріло витріщилася на Миколу Івановича, не тямлячи, сміється він з неї чи каже серйозно. Та вже за кілька секунд, пересвідчившись, що Микола Іванович не сміється, Галка отямилася, набрала поважного вигляду і лукаво підморгнула Анці.

— Комісаре... а як же калоші? — шепнула Анка.

— Будь спок,— чинно відповіла Галка.

Наталя сиділа приголомшена й розгублено дивилася на Кузьміна. Старший вихователь насупився. Видно, призначення Галки і йому було несподіванкою.

— Завтра неділя,— вів далі Микола Іванович,— у понеділок почнуться заняття в школі. Завважте, ніякої знижки не буде. То як, витримаєте?

— Витримаємо!

— Не маленькі!

Микола Іванович пройшов уздовж столів, поглядаючи на дітей, і несподівано запитав:

— Невже ви так і не зрозуміли, що ваше навчання — теж зброя? І значно могутніша за танки, кулемети, бомби! Тільки подумайте самі: фашисти галасують на весь світ, що вони знищать нашу армію, зламають наш опір. Вони не тільки руйнують наші міста, вбивають мирних жителів — вони намагаються вбити наше майбутнє! Тож поміркуйте, діти, що виходить: тисячі дітей разом з учителями вивезено в тил. У Казахстані, на Уралі, в Сибіру працюють школи, технікуми, інститути... Скінчиться війна, і ви: Сашко, Петрусь, Аня, Зорка, Галя... усі ви, майбутні вчителі, інженери, агрономи, робітники, відбудуєте зруйновані міста, зробите нашу країну ще кращою. У ваші руки, діти, партія більшовиків дає наймогутнішу, найсвітлішу зброю — ЗНАННЯ! Пам'ятайте про це.

Цього вечора довго не спали. Зорка вже вкотре починала розповідати казку, але дівчатка ніяк не могли заспокоїтись: обговорювали збори. Нінка Лапіна сиділа на ліжку біля Анчиних ніг і жалісливо скімлила:

— Аню, з російської в мене ще сяк-так, а з арифметики просто ніяк, хоч помирай... може, я просто така нездатна, га? Бувають же такі люди? Бувають? Може, моя голова не така, як у всіх?

— А рот у тебе такий? — насмішкувато запитала Наталя, збиваючи подушку. — Може, тобі пайку меншу видавати?