Розділ «Частина друга»

За хлопчачим столом Арсен тихцем розповідав щось веселе. Мовчазний, статечний Бабатай з насмішкуватою гордістю позирав на друга й теж усміхався, прикриваючи рота тюбетейкою.

Після ранкової пригоди друзі так і не пішли додому. Носили речі в дезкамеру, допомагали дівчатам розставляти у спальнях ліжка й тумбочки, носили відрами воду з криниці для миття підлоги та вікон. Під кінець дня всі вже ставилися до них так, наче Арсен і Бабатай теж були дитбудинківці.

— Вста-а-ти! Стру-у-нко! — несподівано при вході до їдальні проспівав Кузьмін.

Під стелею спалахнули дві лампочки. Сміх обірвався ураз. Діти схопилися, виструнчилися уподовж столів.

Кузьмін задоволено оглянув гарно вбрану їдальню і, легко спираючись на ціпок, пройшов через усю кімнату. Високий, хвацький, увесь перехрещений ременями. Слідком за ним, трошки горблячись і заклавши за звичкою руки за спину, йшов Микола Іванович, у чорному мішкуватому костюмі, наче з чужого плеча. І тільки зараз при яскравому безпощадному світлі електричних лампочок стало видно, як змарнів за дорогу Микола Іванович.

На порозі показався Сашко Дмитрієв із сурмою в руці. Він став біля дверей, злегка задер голову, приклав до губів мундштук і заграв пісню іспанських республіканців «Червоне знамено».

Петрусь Заєць, невпізнанно врочистий, у білій сорочці, по-військовому карбуючи крок, уніс до їдальні розгорнутий прапор.

Микола Іванович ступив до прапора, але його випередив Сашко. Сашко припинив грати, підніс над головою руку зі стиснутим кулаком, неначе давав клятву, і нерівним від хвилювання голосом заспівав:

Ты, знамя красное...

І тоді пісню підхопили всі. Зорка відчула, як у неї від хвилювання пробігли мурашки по спині, а на очах виступили сльози.

Свети, как пламя,

Свободы знамя,

Свободы знамя...

— Під червоним стягом боролися з фашизмом іспанські республіканці. Під червоним стягом бореться зараз із фашизмом наш народ за свободу і щастя всіх людей на землі,— неголосно почав казати Микола Іванович, коли пісня стихла й діти сіли.— Сьогодні двадцять друге жовтня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Чотири місяці, точніше — сто двадцять два дні, кожна радянська людина віддає всі свої сили, всі свої знання і вміння фронтові. Я прочитаю вам передане по радіо звернення групи учасників спорудження оборонних рубежів навколо Москви. «Ворог не пройде!» — так називається це звернення.

«Грізні, суворі дні переживає наша Батьківщина,— голос Миколи Івановича залунав на повну силу.— Над Москвою, великою столицею Радянської держави, нависла сувора небезпека. Гітлер кинув на Москву свої броньовані дивізії, заніс над нами криваву лапу...»

«Напевне, тато теж там, і дядько Льоня, і брат, і мама»,— думала Зорка, слухаючи звернення, і в душі її народжувалася образа. Хіба вона винна, що не встигла вирости?

«Тисячі нас, москвичів,— читав Микола Іванович,— вийшли на оборонні роботи. Важкої праці ми не боїмося, не пошкодуємо ні сил, ні здоров'я. Будемо працювати від зорі до зорі. Холод, дощ, багнюка нас не злякають. Не повинно бути серед нас жодної людини, яка б у ці суворі дні ледарювала. Зневажати й таврувати ганьбою будемо таких людей!

До роботи, до самовідданої бойової роботи! Не гаяти ані хвилини! Ані хвилини на розкачування!

Ворог не пройде! Перемога буде за нами!

Хай живе Москва!