Розділ «Частина друга»

18 жовтня 1941 року».

Микола Іванович закінчив читати і, не опускаючи руки зі зверненням, глянув на похмурі, зосереджені обличчя дітей.

Якусь мить діти мовчали, потім загомоніли, заворушилися, кожен намагався щось сказати, але слова тонули в загальному гаморі.

Сашко підніс руку вгору.

— Одні л-люди воюють, інші працюють для фронту, а ми? — голосно, трохи заїкаючись од хвилювання, сказав він.— Н-нас везли за тисячі кілометрів. Х-харчі видали нарівні з пораненими. Так сказав той дядько на складі: «нарівні з пораненими». Та хіба ми маємо на це право?

Зорка затамувала подих. Сашко говорив так, ніби підслухав Зорчині думки. Але вона ніколи не зуміла б так добре й доладно все сказати.

Сашкова сміливість дивувала й захоплювала її. А Микола Іванович тільки всміхається, неначе йому до душі Сашкова палкість.

«Крага показав би Сашкові, якби той посмів з ним отак говорити»,— раптом подумала Зорка й поглянула на старшого вихователя.

Кузьмін стояв осторонь, мовчки, засунувши обидві долоні за пояс, здивовано звівши брови.

— Миколо Івановичу, виходить, ми — утриманці?!

— Ми — діти,— поважно сказала Наталя.

Галка примружила очі і, наслідуючи тоненький Наталчин голос, проспівала:

Діти, діти, куди ж вас діти?

Петрусь підхопився, став поруч Сашка, розітнув повітря долонею.

— Я згоден із Сашком! Чи звернення нас не стосується?

— А що ти пропонуєш робити? — запитала Віра Іванівна.

Петрусь розгублено глянув на неї, почухав за вухом, розмірковуючи, і рішуче заявив:

— По дванадцять годин на добу працювати. Для фронту!

— Правильно. Згоден. А школа? — запитав Микола Іванович.

— Учитися ніколи не пізно!