Розділ «Частина перша»

А за огорожею квіти...

Розділ 13. Суд та діло...

Маря вмостилася на підлозі, біля розчинених дверей. Витягнула з-під нар клунок з подертими сукенками, сорочками, штаньми, в'язкою різнобарвних клаптиків. Дістала з валізки моток чорних ниток — своє найголовніше багатство. Пришивши чергову латку, Маря спершу милувалася нею, схиляючи голову то на один бік, то на другий, розгладжуючи латочку рукою на коліні, й вдоволено мружилася. Потім зітхала, складала полагоджену сукенку чи сорочку в чепурненьку купку й бралася до іншої, щось заклопотано бурмочучи собі під ніс.

Рясний дощ полив із самітної пухкої хмари несподівано й прудко. Здавалося, хтось велетенський зібрав дощові струмені в один жмут, наче віник, і почав стьобати по даху та стінах вагона. Свіжий вітер сповнив теплушку.

Дівчатка позлазили з нар. Усілися кружка навколо Марі.

— А що, дівчатка, заспіваємо? — запропонувала Маря, милуючись черговою латкою, і, не ждучи на відповідь, завела високо та журно:

Сто-о-о-ї-їть гора-а ви-со-ка-ая,

A-а пі-ід горо-ою га-а-й...

Анка Чистова перестала витирати кухлі. Так і застигла, притиснувши до грудей шмат вологої марлі.

Зе-еленнй гай, гу-усте-е-сенький,

Неначе справжній рай,—

підхопила вона низом.

Біжить тим гаєм річечка, вода, як скло, блищить. Відбиваються в річці хмарки і біжать, біжать разом з водою широкою долиною кудись далеко-далеко... А край берега у затишку схилилися над водою три верби. Купають тоненьке гілля у воді й журяться. Пройде весна, промайне гаряче літо, набіжать холодні вітри до річки, й посиплеться із верб зелене листячко. І понесе його вода далеко-далеко...

Марин голос линув аж до хмар і лунав там, у високості, на одній світлій сумовитій ноті.

Дівчатка принишкли, наїжилися, зачаровані піснею. Маря обірвала пісню, затулила лице руками й схлипнула.

— Україно моя... чи побачу я тебе знову?

Аня присіла поруч неї, обняла, припала головою до Мариного плеча. Хтось із дівчаток тоненько схлипнув. У Зорки защеміло в носі. Вона обняла Даринку й теж заплакала.

Галка підвела голову, подивилася на дівчат, що ридма ридали, перевернулася на живіт, стукнула кулаком по краю настилу.

— Гітлерюка проклятий! — вигукнула вона.— Піймати б його, паразита!

— А я,— Зорка схлипнула, витерла пеленою ніс,— я його в клітку посадила б — і в зоопарк. Еге, Даринко?