Розділ «Частина перша»

— Нумо, Лях!

— Гей, Галченя, вибий циганочку!

...Мимо вагона мелькали будинки, глиняні огорожі. Вдалині чорніли смуги зораної землі. Поїзд уповільнив хід, сіпнувся і зупинився.

Дівчатка навалилися одна на одну. Зчинилася весела метушня.

— Гайда на станцію! — підхопившись, гукнула Галка.

— Гайда, узнаємо новини з фронту та окропу наберемо про запас.

Маря поправила розкуйовджену косу й зняла з цвяха відро. Дівчатка стали поквапно обтрушуватись.

— Ніхто нікуди не піде,— спокійно сказала Наталка,— зараз будуть збори.

Дівчата нараз сторопіли, потім невдоволено забуркотали. Подорожнє життя і так не дуже багате на розваги.

— Які ще збори?!

— А що, хлопці теж прийдуть?

— Степан Федорович прийде,— сказала Наталка.

З останніми Наталчиними словами Ніну наче хто підкинув на місці. Вона спритно викарабкалася на полицю і вмостилася біля Зорки, звісивши ноги у подертих парусинових капцях. Гостре личко її зблідло, мовби одразу зсохлося.

— Зоренько, — зашепотіла вона збентежено, — це про мене збори.

— Про тебе? — здивувалася Зорка.— Звідки ти знаєш?

— Відчуваю.

У відчинені двері теплушки, важко дихаючи, влізла Віра Іванівна. Осмикнула халат, поправила окуляри й привітно всміхнулася. Слідом за нею вніс своє дуже, сухе тіло Кузьмін Степан Федорович. Старший вихователь.

— Степане Федоровичу! Вірванно! — проспівала Наталка своїм тоненьким тендітним голоском.— Добридень вам!

Вона дивилася на старшого вихователя з такою безмежною повагою, що Кузьмін мимоволі зніяковів.

— Здрастуй, здрастуй, Наталочко, — він лагідно поплескав старосту по щічці, потому по-начальницьки оглянув вагон і приклав до кашкета випростану долоню.— Здрастуйте, діти!