Розділ «Моя остання господиня»

І вода, казала вона: потопить кого завгодно,

холодна, солона, і сіро-коричнева. Важка, наче гріх,

готова забрати тебе: так зникали діти, тонули у морі,

коли їх було забагато, або вони дізнавались

щось зайве, щось, що могли розбовкати тим,

хто готовий слухати. Тієї ночі, казала вона,

коли горів Західний пірс, там були люди.

Мереживні фіранки, всі в пилюці, прикривали міський

    бруд

на вікнах.

Ніякого виду на море. Коли вона побачила, як я відхилив

    фіранку, щоб глянути, чи дощить, вона вдарила мене

по руках.

«Пане Мароні, — мовила вона. — Тут ми не дивимося

на море крізь вікна. Це погана прикмета».

І продовжила: «Люди приходять на пляж, щоб забути

про свої проблеми. Такі наші правила. Такі правила

    англійців.

Ти вбиваєш коханку, бо вона завагітніла, і хвилюєшся

    про те, що скаже