Розділ ««Істина — печера в Чорних горах…»»

— Я знаю.

Волосся обрамляло його обличчя, неначе сірий ореол. На щоці, яку він подряпав бід час падіння, червоніла кров.

— Ти міг би принести з собою мотузки, — сказав він. — Мій мотузок залишився там, біля печери. Але тобі треба буде ще.

— Так, — відповів я. — Я повернуся з мотузками.

Я поглянув на скелю над нами, вивчаючи її, наскільки це було можливо. Іноді гострий зір може врятувати життя при підйомі на гору. Я бачив, як треба було підніматися і прикидав маршрут своєї подорожі вгору. Здавалось, там було щось схоже на виступ біля печери, з якого ми злетіли, борючись. Я мав йти туди. Точно.

Я подув на руки, щоб позбутись поту перед підйомом.

— Я повернуся по тебе, — сказав я. — 3 мотузками. Я ж присягнувся.

— Коли? — запитав він, закривши очі.

— Через рік, — відказав я. — Я повернуся сюди через рік.

Я почав сходження. Крики чоловіка переслідували мене, змішуючись з криками великих хижих птахів, поки я ступав, повз, протискувався та волочився все вище гірським схилом; вони переслідували мене усю дорогу з Туманного острова, звідки я йшов з пустими руками — така була нагорода за весь мій біль і витрачений час. І я продовжу чути його крики десь в глибині свідомості, коли буду лягати спати й за мить до того, як прокидатимусь — аж до самої смерті.

Дощу не було, а вітер хоч завивав і сіпав, та не скидав. Я доліз — і доліз без пригод.

Коли я добрався до виступу, вхід у печеру здавався надто темним у полуденному сонці. Я відвернувся від нього, а також від гори і тіней, які вже збиралися у тріщинах, розколинах та глибинах мого черепа, і почав свою повільну подорож з Туманного острова. Сотня доріг і тисяча шляхів вели мене до дому у низовині, де чекає моя дружина.