Розділ ««Істина — печера в Чорних горах…»»

— Постань переді мною в формі, яка не зашкодить і не образить мене.

— Це те, чого ти хочеш?

Десь далеко крапнула вода.

— Так, — відповів я.

Воно з’явилося з тіней і втупилося в мене пустими очницями, всміхаючись жовтими, сточеними вітром зубами. Постать складалася з самих кісток, окрім волосся, яке було золотаво-рудим, обвитим навколо гілки терену.

— Це образливо для моїх очей.

— Я взяла це з твоїх думок, — відповів шепіт, який оточував скелет. Його щелепа не рухалася. — Я вибрала те, що ти любив. Це твоя донька Флора, якою ти востаннє її бачив.

Я заплющив очі, але постать не щезла.

Вона сказала:

— Розбійник чекає на тебе біля входу в печеру. Він жде, поки ти вийдеш — беззахисний, весь в золоті, щоб тебе вбити й забрати золото з твоїх мертвих рук.

— Але ж я не вийду з золотом, так?

Я подумав про Калума Мак-Іннеса: по-вовчому сіре волосся, сірі очі, контур кинджала. Він був більшим за мене, але це саме стосувалося усіх чоловіків. Мабуть, я був сильнішим та швидшим, але він теж був швидким і сильним.

«Він вбив мою доньку», — подумав я, а потім замислився, чи думка виникла сама, чи заповзла у мою голову з тіней. Уголос я промовив:

— Є ще якийсь вихід із печери?

— Ти маєш вийти так само, як зайшов — через поріг мого дому.

Я стояв і не рухався, але в думках почувався наче тварина, що втрапила до пастки: я шукав і кидався від ідеї до ідеї, але не знаходив жодної переваги, втіхи чи рішення.

Я мовив:

— У мене немає зброї. Він сказав мені, що сюди не можна заходити озброєним. Що так заведено.

— Це зараз так заведено, що сюди не можна заходити озброєним. Але так було не завжди. Іди за мною, — наказав скелет моєї доньки.

Я пішов слідом за нею, бо міг бачити її навіть тоді, коли було надто темно, щоб бачити щось іще.