Розділ «Вступ»

Як я зібрав стілець

Бувають дні, коли не знаходиш слів. В такі дні я зазвичай стараюсь переглянути те, що написав раніше. Того дня я зібрав стілець.

Місячний лабіринт

Я познайомився з Джином Вулфом тридцять років тому, коли був ще двадцятидвохрічним журналістом. Тоді я брав у нього інтерв’ю про його чотиритомник «Книга нового сонця». Впродовж наступних п’яти років ми подружилися й досі залишаємося друзями. Він хороша людина і чудовий письменник, чиї твори незмінно сповнені глибини, численних загадок і мудрості. Його третій роман «Мир», написаний, коли я був ще хлопчиком, — одна з моїх улюблених книжок. А його новий роман «По той бік океану» — книжка, читання якої принесло мені цього року неабияку втіху. Врешті-решт, цей твір не менш заплутаний та небезпечний, ніж інші історії Вулфа.

Одне з найкращих оповідань Джина має назву «Сонячний лабіринт». У ньому йдеться про лабіринт із тіней, і це значно похмуріша історія, ніж здається на перший погляд.

Моє оповідання присвячується Джину. Якщо існують сонячні лабіринти, то мають бути й місячні, як і повинен бути вовчисько Вулф, що виє на місяць.[2]

Дещо про Кассандру

Коли мені було десь чотирнадцять років, я виявив, що вигадати дівчину значно простіше, аніж запросити її на побачення — бо ж на побаченні треба говорити. Отже, я вирішив, що напишу ім’я дівчини на обкладинках зошитів і відмовлятимусь розповідати про неї, коли мене питатимуть. Я свято вірив, що всі подумають, неначе у мене й справді з’явилася дівчина. Не думаю, що це спрацювало. Нічого, крім імені, я так і не домислив.

Я писав це оповідання у серпні 2009 року на острові Скай, коли Аманда, яка на той час ще була моєю дівчиною, хворіла на грип і намагалася відіспатись.

Щоразу, як вона прокидалась, я приносив їй суп і напої з медом, а потім читав уголос написане. Не знаю, чи багато з того вона пам’ятає.

Я надіслав оповідання Гарднеру Дозуа та Джорджу Мартіну для їхньої антології «Пісні кохання й смерті» та відчув неабияке полегшення, коли дізнався, що воно їм сподобалось.

До похмурого моря

Газета «The Guardian» відзначала Міжнародний день води тижнем тематичних оповідань. Я тоді був в Остіні, штат Техас, на фестивалі «South by Southwest», де записував аудіоверсію роману «Океан наприкінці вулиці» та моєї першої збірки оповідань «Дим і дзеркала».

Я думав про театр Гран Гіньоль, про душевні монологи, що їх нашіптували артисти захопленій публіці, та згадував деякі до болю жорстокі історії з «Ньюгейтського календаря». І Лондон під дощем, такий далекий від Техасу.

«Істина — печера в Чорних горах…»

Є історії, які будуєш, і є історії, які конструюєш, а є такі історії, які витісуєш із каменю, відкидаючи все зайве.

Я хотів скласти антологію оповідань, які були б вкрай захопливим чтивом, можливо, з відтінком фентезі чи наукової фантастики, головне — щоб людям було цікаво. Моїм співредактором на цьому проекті став Ел Саррантоніо. Ми назвали книжку «Історії», і це була б непогана назва, якби не вигадали «Google». Але мало було відредагувати книжку. Я мав ще й написати для неї оповідання.

За життя я відвідав чимало цікавих місць по всьому світу, місць, які можуть захопити розум і душу та міцно тримати їх, не відпускаючи. Одні місця екзотичні та незвичні, інші — звичайні. Найдивнішим із них усіх, принаймні для мене, є острів Скай, розташований біля західного узбережжя Шотландії. Я знаю, що я такий не один. Є люди, які, відкривши для себе Скай, ніколи його не покидають, але навіть ті з нас, хто залишають цей туманний острів, відчувають, як він по-своєму вабить та манить. Саме там я найщасливіший і найбільш самотній.

Отта Ф. Свайр у своїх книгах про Гебриди та, зокрема, про острів Скай, описує чимало дивних та маловідомих повір’їв. (Наприклад, чи знали ви, що третє травня — це день, коли диявола вигнали з раю, а тому цього дня непростимо чинити злочин? Я дізнався про це з її книжки про міфи Гебридів.) А в іншій книзі вона згадувала печеру в Чорних Куїллінах, куди будь-хто сміливий може піти і безкоштовно отримати золото, але кожен візит до печери робитиме людину злішою і роз’їдатиме їй душу.

Ця печера та її сили не давали мені спокою.

Отже, я взяв кілька справжніх історій (або історій, які вважаються справжніми, що майже одне й те ж саме) і наділив ними двох чоловіків, помістивши їх у світ схожий, але не ідентичний нашому, та розповів історію помсти та пригод, жадоби золота і таємниць. Це оповідання відзначили премією Ширлі Джексон у номінації «Найкраща коротка повість» («Історії» перемогли у номінації «Найкраща антологія»), а також премією Локус у тій же номінації. Я дуже пишався своїм оповіданням.

Перед його публікацією я мав виступити на сцені Сіднейського оперного театру і мене попросили щось придумати з австралійським струнним квартетом «FourPlay» (це найкращі рокери серед струнних квартетів, вигадливий гурт, навколо якого існує цілий культ): наприклад, щось з ілюстраціями, які б демонструвалися глядачам.

Я подумав, що зможу зачитати «Істина — печера в Чорних горах…» десь за сімдесят хвилин. Мені стало цікаво — а що, якби струнний квартет супроводив моє читання розкішним мінливим саундтреком так, неначе ми в кіно. І що, якби шотландський художник Едді Кемпбел, той самий, що намалював комікс «З пекла» Алана Мура, сценарист та художник мого улюбленого коміксу «Алек» зробив ілюстрації до мого найбільш шотландського оповідання, які б демонстрували на сцені під час мого читання?

Я боявся виходити на сцену Сіднейського оперного театру, але все склалося чудово: моє оповідання прийняли бурхливими оплесками, тож ми ще провели інтерв’ю (яке у мене взяв художник Едді Кемпбел) і я зачитав вірш — також під акомпанемент квартету «FourPlay».

Шість місяців по тому ми виступили знову з кількома новими картинами від Едді на фестивалі в Гобарті, Тасманія, в гігантському сараї перед аудиторією з трьох тисяч осіб, і їм теж сподобалось.