Розділ «Спляча і веретено»

— Той чоловік, — мовила вона, показуючи пальцем. — Він подивився на мене.

То був товстощокий. Він повільно ворухнувся, подерши павутину, і повернув голову на її голос. Здавалося, чоловік справді поглянув на королеву, але очей не розплющив.

— Люди рухаються уві сні, — сказав найменший гном.

— Ага, — погодилася королева. — Рухаються. Але не так. Цей рух був надто повільним, надто напруженим, надто нарочитим.

— Або вам просто привиділось, — припустив гном.

Решта сонних голів теж, наче навмисно, повільно і напружено ворухнулись. Згодом усі обличчя дивилися на королеву.

— Ні, не привиділось, — сказав той самий гном. Це в нього була рудувато-коричнева борода. — Але ж вони дивляться на вас із заплющеними очима. У цьому немає нічого поганого.

Вуста сплячих заворушилися в унісон. Голосу не було — з сонних губ зринув лише тихий шепіт.

— Вони справді сказали те, що я почув? — запитав найнижчий гном.

— Вони сказали: «Мамо, настав мій день народження», — відповіла королева і здригнулась.

Вони не їхали на конях. Всі коні, яких вони минули, спали, стоячи в полях, і розбудити їх було неможливо.

Королева йшла швидко, а гноми рухалися вдвічі швидше, щоб не відставати.

Королева почала позіхати.

— Нахиліться до мене, — попросив найвищий гном. Вона послухалась. Гном ляснув її по обличчю. — Краще не засинати, — весело мовив він.

— Я тільки позіхнула, — виправдалась королева.

— Як думаєте, далеко ще до замку? — запитав найнижчий гном.

— Якщо я правильно пам’ятаю розповіді і карту, — мовила королева, — то Екерський ліс має бути десь за сімдесят миль звідси. Це три дні ходьби. — А тоді додала: — Мені сьогодні треба поспати. Я не витримаю ще три дні.

— Раз треба, то спіть, — погодилися гноми. — Ми розбудимо вас на світанку.

Тієї ночі королева лягла спати на скирті сіна посеред поля в оточенні гномів, які подумки гадали, чи прокинеться вона колись іще.

Замок в Екерському лісі виглядав, як сіра масивна споруда, заросла довгими в’юнкими трояндами. Вони спадали в рів, а звідти простягалися ледь не до найвищої вежі. З кожним роком троянди розросталися все далі й далі: біля стін замку зосталися лише засохлі, зів’ялі стебла і повзучі пагони зі старими, гострими як ніж колючками. А за п’ятнадцять футів вже густо росли молоді квітні кущі. В’юнкі троянди, живі та мертві, сплітались у коричневий кістяк, всіяний червоними цятками, від чого сірий замок видавався не таким вже й понурим.