Розділ «Справа про смерть і мед»

— За ці гроші, — мовив чужинець, — я хочу, щоб хтось приносив мені їжу: раз на три дні буде достатньо.

Старий Гао не відповів. Він допив чай і підвівся. Відхиливши промаслену тканину, Гао вийшов на галявину, яка розкинулася високо на схилі. Він підійшов до одинадцяти вуликів: кожен складався з двох ящиків із гніздами, над якими стояли ще один, два, три або, в одному випадку, навіть чотири окремі ящики. Гао повів чужинця до вулика, над яким стояли чотири ящики, кожен набитий рамками стільників.

— Цей вулик — твій, — сказав він.

То були екстракти рослин. Таке здавалося очевидним. Вони діяли по-своєму певний час, але при цьому були надзвичайно отруйними. Та, спостерігаючи за бідним професором Пресбері в його останні дні — за його шкірою, очима та ходою, — я впевнився, що він частково був на правильному шляху.

Я взяв його коробку з насінням, стручками, коренями й сухими екстрактами і замислився. Я думав. Гадав. Обмірковував. Це була інтелектуальна задача, яку можливо розв’язати, як мій старий репетитор математики завжди старався довести мені, за допомогою інтелекту.

То були екстракти рослин — смертельні екстракти.

Методи, якими я скористався, щоб зробити їх несмертельними, зробили їх вкрай неефективними.

Це була задача не на три люльки. Я підозрюю, що до того часу я вже викурив з три сотні люльок, коли нарешті у мене з’явилося розуміння — або, либонь, уявлення — щодо способу переробки рослин, який може зробити їх їстівними для людей.

Дослідження за таким напрямом складно було провести на Бейкер-стрит. Отож, восени 1903 року я переїхав до Сассексу і за зиму прочитав, здається, всі опубліковані до того часу книжки, брошури та монографії про догляд та розведення бджіл. А на початку квітня 1904-го, озброєний лише теоретичними знаннями, я отримав посилку від місцевого фермера з моїм першим пакунком бджіл.

Іноді я дивуюся, що Ватсон нічого не запідозрив. З іншого боку, його славетна тупість ніколи не переставала мене дивувати, а часом саме на неї я й покладався. Та однаково він знав, яким я був, коли не мав роботи в голові, коли не було, що розслідувати. Він знав мою млявість та жахливий настрій, коли я не був зайнятий справою.

То як він міг повірити, що я справді пішов на пенсію? Він знав мої методи.

Звичайно, Ватсон був поряд, коли я отримав своїх перших бджіл. Він спостерігав з безпечної відстані, як я пересипав бджіл з пакунка у підготовлений порожній вулик: з тихим дзижчанням вони лилися, наче патока.

Він помітив моє збудження, але нічого не зрозумів.

Минали роки, а ми дивилися, як розпадалася Імперія, як уряд доводив свою неспроможність до урядування, як бідних героїчних хлопців відправляли до окопів Фландрії на смерть, і всі ці події лише зміцнювали моє переконання. Я робив не те, що треба було робити, а лишень те, що можна було зробити.

Коли моє обличчя стало невпізнанним, а суглоби пальців набрякли та почали боліти (правда, не так аж сильно, як могли б, чим я завдячую численним бджолиним укусам, які мали місце в мої перші кілька років у ролі бджоляра-дослідника), і коли Ватсон, дорогий, відважний, дурний Ватсон, зів’янув з часом, зблід, поменшав, а його шкіра посіріла і вуса почали набувати того ж відтінку, що і шкіра, моє прагнення завершити дослідження не ослабло. Швидше навпаки: воно стало сильнішим.

Отже, я перевірив свої початкові гіпотези в Саус-Даунзі на пасіці моєї власної розробки, де кожен вулик був виконаний за моделлю Лангстрота. Я впевнений, що припустився кожної помилки, якої міг припускатися бджоляр-початківець, та, завдяки моїм дослідженням, ще купи помилок, яких жоден бджоляр раніше не припускався і, думаю, навряд чи колись припуститься. «Справа про отруйний вулик», як назвав би Ватсон багато з них, хоча назва «Таємниця Спілки приголомшених жінок» привернула б більше уваги до моїх досліджень, якби комусь було до них діло. (Насправді ж я насварив місіс Телфорд за те, що вона просто так взяла банку меду з полиці без мого відома, і владнав, щоб в майбутньому для приготування їжі їй видавали кілька банок зі звичайних вуликів, і щоб мед з піддослідних вуликів замикали зразу після збору. Не думаю, що з цього приводу виникли якісь зауваження.)

Я проводив досліди на голландських бджолах, на німецьких та італійських, на кавказьких та на породі карніка. Я шкодував, що втратив британських бджіл через засуху, а тих, що вижили — через схрещення, хоча працював з маленьким вуликом, вирощеним з однієї рамки розплоду і однієї чарунки з маткою, які я придбав у старому монастирі в Сент-Олбансі, і які здавалися мені справжньою британською породою.

Я витратив на досліди майже два десятиріччя, перш ніж дійшов висновку, що бджоли, яких я шукав, якщо й існували, то точно не в Англії, і не могли пережити відстаней, які б їм довелося подолати, щоб дістатися до мене міжнародною доставкою. Я мав дослідити бджіл в Індії. Мабуть, доведеться поїхати навіть далі.

Я поверхово знаю кілька мов.

Я мав насіння квітів, екстракти і настої, змочені в сиропі. Це все, що мені треба.