Розділ XXXIII

Мартін поволі, але все далі програвав битву. Хоч як він заощаджував, а все ж прибутків від «чорної роботи» не вистачало навіть покрити видатки. Костюм знову було заставлено, і Мартін не міг прийняти запрошення Морзів на врочистий обід у День подяки. Рут засмутилась, дізнавшись, чого він одмовився, та й сам Мартін був мало не в розпачі. Зрештою, він дав їй слово прийти: ось тільки вибереться до Сан-Франциско, одержить у редакції «Трансконтинентального місячника» належні йому п'ять доларів і викупить костюм.

Уранці він позичив у Марії десять центів. Простіше було б позичити їх у Брісендена, але цей дивак раптом зник. Минуло вже два тижні, як Мартін його не бачив і марно сушив собі голову, куди той міг подітися. За десять центів Мартін перебрався поромом через затоку і, йдучи по Маркет-стріт, міркував, що то буде, коли йому не пощастить дістати гроші. Адже ж він тоді навіть не зможе повернутися до Окленда, бо в Сан-Франциско йому ні в кого роздобути ще десять центів на переїзд.

Двері редакції «Трансконтинентального місячника» були напіввідчинені, і Мартін уже збирався зайти, як раптом спинився, почувши голосну розмову.

— Та не в тому річ, містере Форде, — кричав хтось (Мартін знав, що Форд — це редактор журналу). — Я хочу знати тільки, чи збираєтеся ви мені заплатити? Безперечно, готівкою і зразу. Мені байдуже, які перспективи журналу на той рік і які ваші дальші плани. Я хочу, щоб ви заплатили мені за мою роботу. Майте на увазі, що, поки я не одержу грошей, різдвяний номер до друку не піде. Бувайте! Коли розживетесь на гроші, приходьте до мене.

Двері рвучко розчинились, і повз Мартіна промчав якийсь чоловік, видно, дуже розгніваний, бо сипав прокльонами і стискав кулаки. Мартін вирішив трохи почекати і хвилин п'ятнадцять снував коридором; потім відчинив двері і ввійшов. Це вперше в житті він був у редакції. Візитні картки тут, очевидно, були не в моді, бо хлопчина-розсильний просто пішов у другу кімнату і сказав, що хтось хоче бачити містера Форда. Потім він кивнув Мартінові через кімнату і показав на кабінет редактора — святилище редакції.

У кабінеті Мартіна найперш вразило страшенне безладдя. За столом сидів ще не старий на вигляд чоловік з бакенбардами і цікаво до нього приглядався. Мартін здивувався, побачивши, яке спокійне його обличчя. Видно, сварка з друкарем не порушила йому душевної рівноваги.

— Я… я — Мартін Іден, — почав Мартін. («Хочу одержати свої п'ять доларів», — кортіло йому додати.) Але юнакові вперше доводилося розмовляти з редактором, і він боявся бути занадто різким. Та, на немалий його подив, містер Форд схопився з місця з вигуком: «Та не може бути!» — і в захваті почав обіруч трусити руку Мартінові.

— Ви не уявляєте, який я радий, що познайомився з вами, містере Ідене! Мені дуже хотілося побачити вас.

Він стояв на крок од Мартіна і захоплено дивився на Мартінів костюм, страшенно обтріпаний, хоч складка на штанях, яку Мартін підправив Маріїним прасом, була бездоганна.

— Щиро кажучи, я не думав, що ви такий молодий. У вашому оповіданні стільки зрілих думок і розмаху, а сама ідея така глибока й продумана. Майстерне оповідання. Я зрозумів це, прочитавши перші рядки. Мушу вам розповісти, як я його прочитав уперше. Але ні, спочатку дозвольте познайомити вас із співробітниками редакції.

Ні на мить не змовкаючи, містер Форд спровадив Мартіна до загального відділу, де познайомив його із своїм помічником, містером Уайтом, маленьким вутлим чоловічком, долоня якого була така холодна, наче його морозило, а ріденькі бакенбарди віддавали шовковистим блиском.

— А це містер Ендс — секретар редакції.

Мартін цим разом потиснув руку лисому чоловікові із жвавими очима. Обличчя в нього здавалося ще досить молодим, хоч його майже не було видно за сніжно-білою бородою, яку дружина щонеділі старанно підстригала йому, заодно голячи й потилицю.

Усі обступили гостя і в три голоси почали засипати похвалами, поки Мартінові нарешті не почало здаватися, що вони просто намагаються забити йому баки.

— А ми все дивувалися, чому ви не заходите, — сказав містер Уайт.

— У мене не було грошей на пором, а я живу по той бік затоки, — відповів Мартін одверто, щоб показати свою нагальну потребу в грошах.

«Та й мій „вихідний“ костюм, — подумав він, — теж красномовно свідчить про мою нужду». Раз у раз при нагоді він натякав про мету свого приходу. Але у своєму захопленні вони немов поглухли. Співали йому хвалу, розповідали про своє перше враження від його оповідання, про те, яким воно здалося їм пізніше і як захоплювалися ним їхні дружини й родичі, але ні разу не згадали про намір сплатити гонорар.

— Я вам уже розповідав, як я вперше прочитав ваше оповідання? — сказав містер Форд. — Певно, що ні. Я вертався з Нью-Йорка, і, коли поїзд зупинився в Огдені, газетяр приніс свіжий номер нашого журналу.

«Чорти б його батькові! — подумав Мартін. — Цей роз'їжджає у пульманівських вагонах, а я голодую, бо не можу вирвати в нього свої кровні п'ять доларів!» Мартіна залляла хвиля гніву. Кривда, заподіяна йому цим місячником, одразу стала величезною — дуже вже важкі були всі ці місяці даремних сподівань, голоду й злиднів, та й тепер голод прокинувся й мучив його, нагадавши, що він і ріски не мав у роті від учора, коли теж не дуже наївся. На мить йому аж очі затуманило від обурення. Це ж навіть не грабіжники, а просто дрібні злодюжки. Брехнями та обіцянками вони вициндрили у нього оповідання. Ну, гаразд! Він їм покаже. Мартін у думках затявся, що не вийде з редакції, поки не одержить своїх грошей. Тим більше, що йому однаково нічим було платити за переїзд на той берег. Він усе ще стримувався, але вовчий блиск його очей занепокоїв і стривожив редакційний гурт.