Розділ VI

Тривожний, схожий на голод неспокій охопив Мартіна Ідена. Він палко жадав побачити дівчину, яка з несподіваною силою захопила своїми ніжними руками все його життя. Але відвідати її у нього не вистачило духу. Він боявся прийти занадто скоро після запросин і порушити ті правила, що звуться етикетом. Цілі години він просиджував в Оклендській та Берклейській бібліотеках, записався сам, записав обох сестер, Гертруду і Мерієн, і навіть Джіма, від якого домігся згоди, щедро почастувавши його пивом. Беручи книжки на чотири абонементи, він допізна палив газ у своїй комірчині і щотижня платив за це містерові Хігінботему п'ятдесят центів.

Але книжки, які він перечитував, тільки збільшували його неспокій. Кожна сторінка такої книжки була просвітом у царство знання, і що більше Мартін читав, то жадібніше поривався до науки. Крім того, він не знав, з чого починати, і мучився від своєї непідготовленості. Він не розумів найпростіших речей, доступних кожному читачеві. І так само було з поезією, якою він захоплювався до нестями. Із творів Суінберна юнак прочитав не тільки те, що дала йому Рут, — він прочитав і все зрозумів у «Долорес». «А Рут, певно, не розуміє цього твору, — подумав він. — Та й як могла вона зрозуміти його, живучи таким витонченим життям?» Потім він натрапив на поезії Кіплінга і був зачарований ритмом, музикою, піднесеністю, в які той убирав найбуденніші життєві явища. Його вражала Кіплінгова залюбленість у життя і тонке розуміння людської психології. «Психологія» — то було нове слово в лексиконі Мартіна. Він придбав тлумачного словника, чим підірвав свої фінанси і прискорив день, коли мав вирушити у нове плавання. До того ж це розгнівило містера Хігінботема, котрий волів би одержати ці гроші як комірне.

Удень Мартін не насмілювався ходити там, де жила Рут, зате вночі, немов злодій, снував коло дому Морзів, крадькома поглядаючи на освітлені вікна, і навіть стіни, що оточували її, були йому любі. Кілька разів він мало не наскочив на її братів, а то якось пішов слідом за містером Морзом і при світлі ліхтарів вивчав його обличчя, ревно бажаючи, щоб виникла яка смертельна небезпека й Мартін міг би вихопитись і порятувати її батька. Одного вечора він був нагороджений — у вікні другого поверху промайнув силует Рут. Він бачив тільки її голову, плечі й підняті вгору руки, бо вона поправляла перед дзеркалом зачіску. Це тривало одну мить, але й того було досить, щоб кров, наче вино, заграла йому в жилах. Дівчина опустила штору. Одначе тепер він знав, де її кімната, і відтоді цілі години простоював у затінку дерева по той бік вулиці, викурюючи безліч цигарок. Якось удень він побачив, коли її мати вийшла з банку, і ще раз упевнився, яка величезна безодня відділяла Рут від нього. Вона належала до того класу, що мав справи з банками. Він же й разу в житті не був у банку і думав, що такі установи відвідують тільки дуже багаті та могутні люди.

У повному розумінні Мартін переживав справжню революцію. Чистота Рут, тілесна й духовна, викликала в ньому непереможну жагу до охайності. Він повинен це осягти, якщо хоче бути гідним дихати одним з нею повітрям. Мартін чистив зуби, руки шкріб кухонною щіткою, аж поки побачив в аптечній вітрині щіточку для нігтів і здогадався, навіщо вона. Коли він купував її, продавець, глянувши на його нігті, запропонував і пилочку; отже, він придбав ще одне туалетне приладдя. У бібліотеці він переглянув книжку про гігієну тіла і невдовзі дуже вподобав обливатися щоранку холодною водою. Це страшенно здивувало Джіма і завдало мороки містерові Хігінботему, який не схвалював такі великопанські витівки і серйозно почав подумувати, чи не стягувати з Мартіна ще й платню за воду. Далі Мартін звернув увагу на свої зім'яті штани. Набивши око в цьому ділі, він тепер одразу ж помітив, що в робітників на колінах завжди набігають мішки, а в людей з вищих кіл зверху донизу йде пряма складка. Зміркувавши, що тут і до чого, він пішов до сестри на кухню і розшукав праску та дошку для прасування. Попервах йому не щастило — він спалив свої штани і мусив купити нові, чим ще більше наблизив день відплиття.

Однак у ньому відбувалося глибше перетворення, аніж прості зміни в зовнішньому вигляді. Мартін ще курив, але пити кинув. Досі він вважав, що кожному чоловікові годиться випивати, і пишався тим, що не здавався навіть тоді, коли інші вже падали під стіл. Зустрічаючись із товаришами-матросами, а їх у Сан-Франциско було чималенько, він, як і раніш, частував їх, але собі замовляв лише кухоль неміцного пива або імбирного елю і добродушно зносив глузування. Коли матроси п'яніли, Мартін стежив, як прокидався в них звір, і дякував Богові, що він уже не такий, як вони. У вині ті люди шукали забуття, а коли впивалися, тупі й каламутні їхні душі ставали наче боги, і кожна раювала в світі п'янких марень. Мартінові вже не потрібні були міцні напої. Він пізнав нове, глибше сп'яніння. Його сп'янила Рут, яка запалила в ньому любов і прагнення до кращого, несмертельного життя, книжки, що повнили душу міріадами незнаних бажань, почуття власної чистоти, від якого здоров'я його розквітло ще пишніше, і все тіло аж бриніло радістю існування.

Одного вечора Мартін пішов до театру, сподіваючись випадково побачити там Рут, і з балкона другого ярусу справді таки її побачив. Вона проходила в партері. Поряд ішов Артур і якийсь кучерявий юнак в окулярах. Незнайомець одразу збудив у Мартіна тривогу й ревнощі. Рут сіла в перших рядах, і мало що він бачив того вечора, крім плечей та золотавого волосся, яке здалеку здавалося тьмяним. А проте, розглядаючись час від часу, Мартін завважив у передньому ряді, крісел за десять убік, двох дівчат, які пускали йому бісики очима. Раніше він легко дивився на такі зальоти, і не в його вдачі було уникати знайомств. Ще не так давно він би відповів дівчатам, заохочуючи їх до дальшого знайомства. А тепер усе змінилося. Правда, він усміхнувся, але одразу ж відвів очі і навмисно більше не дивився на дівчат. Але кілька разів, забувши вже про них, випадково ловив їхні погляди. Не міг він за один день геть змінитися, не міг притлумити в собі й природної добродушності, — тож у такі моменти відповідав дівчатам теплою дружньою усмішкою. Для нього тут не було нічого нового. Мартін знав, що вони ведуть з ним звичайну жіночу гру. Але тепер йому було не до них. Там, унизу, в одному з перших рядів партеру, сиділа єдина в світі жінка, така відмінна від дівчат його класу, для яких у його серці лишився тільки жаль і смуток. Він щиро хотів, щоб вони мали бодай крихту її добрості й краси, і нізащо не образив би їх за їхнє загравання. Воно не тішило його, а навпаки, сповнювало якимось соромом. Він знав, що якби належав до кола Рут, ці дівчата не наважилися б загравати з ним. При кожному їхньому погляді він відчував, як чіпкі пазури його класу хапають його і тягнуть униз.

Перш ніж опустилася завіса після останньої дії, Мартін зійшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме з театру. Біля входу завжди багато народу, тож, насунувши шапку на очі, він міг сховатися за чиєю-небудь спиною, і вона його не помітила б. Він вийшов одним з перших, але тільки-но вибрав собі зручне місце край тротуару, як з'явилися ті дві дівчини. Мартін зрозумів, що вони шукають його, і в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, що вабила до нього жінок. Вони наче випадково перейшли на той край хідника, де стояв він, і, змішавшися з юрбою, підійшли до нього. Одна легенько штовхнула Мартіна, вдаючи, ніби оце тільки помітила його. Дівчина була струнка і смаглява, її визивно-чорні очі всміхнулися до нього, і він відповів їм тим самим.

— Привіт! — гукнув хлопець.

Це слово вихопилось у нього само собою — так-бо часто вимовляв він його при подібних зустрічах. За вдачею привітний і лагідний, він не міг повестись інакше. Чорноока задоволено й весело усміхнулася і вповільнила ходу; її подруга, що йшла з нею під руку, теж захихотіла, видно, маючи намір зупинитися. Мозок Мартінів працював блискавично. Ні, не можна нізащо допустити, щоб Рут побачила його з цими дівчатами! Мартін зовсім просто, наче так і годиться, підступив до чорноокої і пішов поруч з дівчатами. У поводженні з ними у хлопця не було ні незграбності, ані скутості. Він почував себе, як риба у воді, і жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слівцями, як то завше буває при таких знайомствах. На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку і, тягнучи за собою приятельку, гукнула:

— Стривай, Білле! Куди ти поспішаєш? Невже хочеш утекти від нас?

Мартін спинився і, сміючись, повернув до дівчат. Поверх їхніх плечей він міг бачити натовп, що плив при світлі вуличних ліхтарів. Там, де він стояв, було тьмяніше, і звідси Мартін міг би побачити її, сам лишаючись непоміченим. А вона, напевно, мала тут пройти, бо це дорога до її дому.

— Як її звуть? — запитав він сміхотливу дівчину, киваючи на чорнооку.

— А це вже спитайте її саму, — відповіла та, знову засміявшись.

— Ну, то як? — звернувся він до смаглявої.

— А ви хіба сказали нам своє ім'я? — одрубала дівчина.

— Та ви мене й не питали, — усміхнувся він. — А втім, ви вгадали. Мене звуть таки Біллом.

— Ану вас! — дівчина палко й визивно глянула йому в очі. — Ні, направду скажіть.

І знов глянула на нього. Жінка всіх віків дивилась на нього її очима. Мартін уже знав, що, коли він наступатиме, вона почне відступати соромливо й боязко, готова, проте, щохвилини змінити роль, коли б він виявив легкодухість. Він же, як чоловік, не міг не відчувати до неї потягу, і йому були приємні її палкі погляди. О, він знав жінок, чудово знав! Чеснотливі, наскільки можуть бути чеснотливі жінки, що виснажно працюють за мізерну платню, вони не хотіли продавати себе ради легшого життя і палко жадали знайти хоч крихту щастя у життєвій пустині, де в майбутньому їх чекала або злиденність у тяжкій праці, або чорна відхлань занепаду, до якого вела страшна, хоч і краще оплачувана, дорога.

— Білл, — повторив він. — Їй-богу, Білл, і не інакше.