Розділ XXIV

Минали тижні. Гроші у Мартіна кінчалися, а на видавничі чеки все ще годі було сподіватись. Усі найкращі рукописи повернулися назад, і він знов розіслав їх, а з чорною роботою йому так само щастило. Його маленьку кухню вже не прикрашали різноманітні страви. У Мартіна зосталася лише торбинка рису та кілька фунтів сушених абрикосів, і він п'ять днів підряд їв тричі на день рис та абрикоси. Потім надумав удатися до кредиту. Крамар-португалець, з яким він досі розплачувався готівкою, перестав давати бакалійні продукти в борг, як тільки Мартінів рахунок досяг цифри трьох доларів і вісімдесяти п'яти центів.

— Бачиш, — сказав крамар, — у вас немає роботи, як же ти будеш платити?

Що міг Мартін на це відповісти? Хіба це діло — відкривати кредит здоровому робочому парубкові, який так розледащів, що не хоче працювати?

— Ви заробиш гроші і маєш харчі, — запевняв крамар. — Немає гроші, немає харчі. — І потім, щоб показати, що це суто ділова обачність, а не упередженість проти самого Мартіна, додав: — Випиймо-но, я частую, ти добрий приятель.

Мартін випив, аби засвідчити приязні почуття, та, так і не повечерявши, ліг спати.

Американець, у якого Мартін купував овочі, не так пильно додержував ділових принципів, бо закрив кредит тільки після того, як Мартін заборгував аж п'ять доларів. Пекар спинився на двох доларах, а різник на чотирьох. Мартін підрахував свої борги, виявилося, що він винен чотирнадцять доларів і вісімдесят п'ять центів. Треба було вже платити і за машинку, але він сподівався, що два місяці зможе користуватися нею в кредит, що становитиме ще вісім доларів. На цьому усі фінансові можливості Мартіна вичерпувались.

Останнє, що він купив в овочевій крамниці, був мішок картоплі, і от цілий тиждень він їв тричі на день саму картоплю. Він трохи підтримував свої сили тим, що іноді обідав у Рут, але, відмовляючись із чемності від зайвого шматка, коли на столі була така сила всякої їжі, зазнавав просто танталових мук. Іноді, згоряючи з сорому, він заходив в обідній час до сестри і їв стільки, скільки насмілювався, — в усякому разі більше, ніж у Морзів.

День у день Мартін пильно працював, і день у день листоноша приносив йому забраковані рукописи. У нього вже не було грошей на марки, і рукописи стосами лежали під столом. Якось йому довелося пробути без їжі сорок годин. Пообідати у Рут він не міг, бо вона поїхала на два тижні до Сан-Рафаеля, а йти до сестри було сором. На довершення всіх злигоднів листоноша приніс того дня п'ять рукописів. Тоді Мартін надів пальто і подався до Окленда. Повернувся він без пальта, зате в кишені подзенькували п'ять доларів. Він заплатив по доларові кожному з крамарів, і в його кухні знов зашкварчало м'ясо з цибулею, запахло кавою, і на столі з'явився цілий горщик вареного чорносливу. Пообідавши, Мартін сів писати і до півночі закінчив статтю, яку назвав «Сила лихварства». Надрукувавши, він кинув її під стіл, бо від п'яти доларів на марки не лишилося нічого.

Трохи згодом він заставив годинника, потім велосипеда і, заощадивши на харчах, поналіплював марки на всі свої рукописи, щоб знову їх розіслати. У своїй «чорній роботі» для заробітку він разчарувався. Вона теж нікому не була потрібна. Порівнюючи те, що писав сам, з надрукованим по газетах, тижневиках і дешевих місячниках, він бачив, що його роботи кращі, далеко кращі, і все ж нічого не міг продати. Тоді він вирішив зайнятися хронікою і роздобув адресу установи, яка постачала її газетам. Але все, що він послав, незабаром повернулося назад із стереотипним повідомленням, що весь потрібний матеріал постачають штатні співробітники.

В одному з великих журналів для молоді Мартін натрапив на цілу сторінку анекдотів. От де можна заробити! Та його анекдоти було відхилено. Пізніше, коли це вже його не цікавило, він дізнався, що співробітники редакції самі заповнюють цей розділ, таким чином збільшуючи свій заробіток. Гумористичні тижневики повернули йому жартівливі віршики й дотепи, а вірші на злобу дня, які він розіслав по великих журналах, теж не знайшли собі місця. Лишалися ще газетні фейлетони. Мартін був певен, що може написати краще, ніж ті, які звичайно друкуються, і, діставши адреси двох газетних синдикатів, засипав їх фейлетонами. Коли з двадцяти штук йому не пощастило вмістити жодного, він кинув їх писати. А проте, читаючи кожен день ті історійки в щоденних і тижневих виданнях, Іден бачив, що сам пише незрівнянно краще. Впавши у відчай, він вирішив, що його просто загіпнотизували власні писання і що він не здатен критично оцінити їх і взагалі претендує на казна-що.

Немилосердна видавнича машина функціонувала справно, як завжди. Мартін вкладав рукопис і марку на відповідь у конверта, вкидав його в поштову скриньку, а тижнів через три-чотири приходив листоноша і повертав йому цього рукописа. Певно, там, звідки вернувся рукопис, були не редактори, а тільки добре змащені хитромудрі автомати. Мартін дійшов до такого розпачу, що й зовсім перестав вірити в існування редакторів. Жоден з них досі ні разу не подав ознак життя, а те, що всі його твори поверталися назад без будь-яких пояснень, немов підтверджувало думку, що редактори — це міф, який вигадали й підтримують кур'єри, друкарі та газетярі.

Тільки й радості було у Мартіна, що побачення з Рут, але й ці години були не завжди щасливі. Мартіна безнастанно точив якийсь неспокій, ще гостріший, ніж тоді, коли Рут не кохала його; бо тепер, здобувши її кохання, Мартінові стало ще важче здобути її саму. Він просив почекати два роки, але час летів, а він нічого не досяг. Іден бачив, що їй не до вподоби його робота. Рут не казала цього відверто, одначе й без слів ясно давала це відчути. Вона не сердилась, а просто була невдоволена, хоч інша жінка, не така лагідна, давно б уже вибухнула гнівом, їй було прикро, що чоловік, якого вона вирішила перевиховати, не корився її волі. Спочатку він був у її руках м'який, як віск, але раптом уперся і не хотів бути схожим ні на її батька, ні на містера Бетлера.

Духовної величі й сили Мартіна вона не помічала або, ще гірше, не розуміла. Цей чоловік, що так легко міг пристосуватися до якої завгодно форми людського існування, був в її очах свавільним і впертим, бо вона не могла перекроїти його по своїй мірці — єдиній, яку знала. Рут неспроможна була стежити за летом його думки і, коли Мартін досягав зависоких для неї верховин, вважала, що він збився з шляху. З людей, яких вона знала, досі ще ніхто не випереджав її розумом. Їй завжди були ясні думки батька й матері, братів і Олні, тож, не розуміючи Мартіна, Рут вважала, що винен у тому тільки він. Це була одвічна трагедія людської обмеженості, що силкується керувати всесвітом.

— Ти звикла схилятись перед вівтарем загальновизнаного, — сказав їй якось Мартін під час розмови про Препса й Вендервотера. — Я згоден, що це великі авторитети, яких вважають за найкращих літературних критиків Сполучених Штатів. Кожен шкільний учитель у країні дивиться на Вендервотера як на провідника американської критики. Проте я читав його статті, і вони видалися мені досконалим взірцем блискучого марнославства. Він просто нудний співець банальності, не більше, і Джелет Берджес[39] добре його висміяв. Та й Препс не кращий. Його «Лісовий мох», наприклад, написано чудово. І коми не викинеш. А тон який урочистий! Жодному критикові в Штатах не платять стільки, як йому. І все-таки — він зовсім не критик, їй-богу. В Англії з критикою куди краще. Біда в тому, що наші критики говорять зрозумілою мовою і говорять прегарно, добропристойно і благородно, їхні статті нагадують мені недільні проповіді. Це популярні оратори. Вони підтримують ваших професорів філології, а професори підтримують їх. І ні в тих, ні в тих немає бодай однієї оригінальної думки. Вони знають тільки загальновизнане, до того ж і самі вони загальновизнані. Це люди недалекого розуму, і все загальновизнане приліплюється до них так само легко, як етикетки до пляшок. Основний їхній обов'язок — дурманити голови університетській молоді, вимітати з неї всякий проблиск оригінальності і накладати тавро загальновизнаного.

– І все ж, пристаючи на загальновизнане, я ближча до істини, аніж ти, що лютуєш, немов якийсь дикун, що ламає фігури святих, — зауважила Рут.

— Та то ж самі місіонери й потрощили Божі образи, — засміявся Мартін. — От шкода, що всі вони подалися до дикунів, і нікому поскидати ці старі образи — добродіїв Вендервотера й Препса.

— А заразом і всіх професорів, — додала Рут.

Мартін похитав головою.

— Ні, професори-природники повинні жити. Це справді великі люди. Але порозбивати голови дев'ятьом із десяти професорів філології, цим вузьколобим папугам, — не завадило б.