Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

— Він запобіг багато чому. Багато чому.

— А зараз?

— А зараз я буду вдячний, якщо ти повернеш мені пульт. Твою роботу зроблено — принаймні цю частину твоєї роботи зроблено. Ти ще маєш що сказати світу… і світ послухає. Ти розважатимеш людей, і це найбільший дар, який може бути в чоловіка або жінки. Ти змушуватимеш їх сміятися, плакати, задихатися, думати. Коли тобі сповниться тридцять п’ять, ти писатимеш на комп’ютері, а не на машинці, але і те, й інше — свого роду пульти, хіба ти так не вважаєш? Ти проживеш довге життя…

— Наскільки довге?

Вона знову відчуває цю суміш жадоби і неохоти.

— А цього вже я тобі не скажу, хіба що те, що ти помреш, оточена друзями, у милій нічній сорочці з блакитними квіточками. У твоє вікно світитиме сонце, а перед відходом ти виглянеш надвір і побачиш зграю пташок, що летять на південь. Останній образ краси світу. Болітиме не сильно. Зовсім трохи.

Він відкушує від свого шматка кавового торта, тоді встає.

— Дуже смачно, але я вже й так спізнююсь на наступну зустріч. Пульт, будь ласка.

— Хто отримає його наступним? Чи ви не можете сказати мені й цього?

— Ще не знаю. Зараз саме приглядаю за хлопчиком у містечку під назвою Пескадеро, десь за годину їзди від Сан-Франциско. Ти ніколи його не зустрінеш. Сподіваюсь, Ґвенді, він такий же хороший хранитель, як і ти.

Він нахиляється до неї і цілує в щоку. Їй стає радісно від дотику його губ, так само, як зав­жди було від маленьких шоколадних звіряток.

— Він на дні моєї валізи, — каже Ґвенді. — У кімнаті. Валіза не замкнута… хоча, думаю, якби й була замкнута, у вас не виникло б жодних проблем, — вона сміється, потім починає ридати. — Просто… я більше не хочу торкатися чи навіть бачити його. Бо в такому разі…

Він усміхається, але погляд його серйозний.

— Бо в такому разі захочеш залишити його собі.

— Так.

— Тоді посидь тут. Доїж кавовий торт. Він дуже смачний.

Він іде.

32

Ґвенді сидить. Їсть свій кавовий торт маленькими шматками, запиваючи кожен ковточком молока. Вона чує, як кришка валізи скрипить підіймаючись. Чує ще один скрип, коли кришка опускається. Чує «клац-клац», коли лямки щільно замикаються. Чує, як його кроки наближаються до дверей у коридор і зупиняються там. Попрощається?

Він не прощається. Двері відчиняються і м’яко зачиняються. Містер Річард Ферріс, якого вона вперше зустріла на лавці на вершині Сходів самогубців у «Касл-В’ю», пішов з її життя. Ґвенді сидить ще хвилину, доїдаючи останній шматок торта і думаючи про книгу, яку хоче написати, — розгорнуту сагу про містечко в штаті Мейн, дуже схоже на її рідне. Там буде кохання і кошмар. Вона ще не готова, але гадає, що зовсім скоро для цього настане час; ще два роки, щонайбільше п’ять. А тоді вона сяде за свою машинку — свій пульт — і виллє все.