Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

— Що це за штука? Ну ця, біля якої ти зберігаєш свої срібні долари. Скільки вони коштують, Ґвенні? І що роблять ці кнопки?

Він торкається зеленої, тоді фіолетової, а коли його заквецяний палець тягнеться до чорної, Ґвенді робить єдине, що спадає їй на думку. Хай що вона не думає, вона діє. Її ліфчик защібається спереду, тож вона розщібає його.

— Ти хочеш погратися з тими пиптиками чи з моїми?

Френкі шкіриться, демонструючи зуби, від яких навіть загартований дантист поморщився б і відвернувся. Він знову сягає собі в кишеню і дістає ніж. Той нагадує їй ніж Ленні, хіба що на цьому не викарбувано Semper Fi.

— Лягай на ліжко, королево випускного. Трусики можеш не знімати. Хочу зрізати їх з тебе. Якщо лежатимеш сумирненько, то, може, й не поріжу те, що під ними.

— Це він тебе прислав? — питає Ґвенді.

Вона вже сидить, підтягнувши ноги, щоб закрити груди. Якщо пощастить, єдиний погляд на них стане всім, що отримає цей хворий виродок.

— Тебе прислав містер Ферріс, щоб забрати пульт? Він хоче, щоб ти володів ним?

Хоча сама очевидність ніби вказує на таке, у це важко повірити.

Він супиться.

— Містер хто?

— Ферріс. Чорний костюм? Маленький чорний капелюх, який сам ходить, куди хоче?

— Не знаю я ніякого містера Ф…

Саме в цю мить вона лупить його ногою, знову ж таки без роздумів… хоча пізніше їй здасться, що тоді за неї думав пульт. Його очі розширюються, а рука з ножем вистрілює, протинаючи їй ногу й виходячи з іншого боку у фонтані крові. Вона верещить і п’яткою врізається Френкі в груди, відправляючи його у шафу. Хапає пульт і, натискаючи червону кнопку, водночас кричить:

— Гний у пеклі!

30

У червні 1984 року Ґвенді Пітерсон закінчує Браунський коледж summa cum laude.[32] Заняття бігом закінчилися для неї навесні її останнього року в старшій школі; поки вона лежала в лікарні, ножова рана в нозі загнилася, і хоча зрештою все минуло, вона втратила її частину. Ґвенді й досі ходить накульгуючи, проте зараз це вже ледь помітно.

Після церемонії вона йде на вечерю з батьками, і вони добре проводять час. Містер та місіс Пітерсон навіть порушують своє тривале утримання пляшкою шампанського, щоб відсвяткувати з донькою, котрій прокладена пряма дорога в аспірантуру Колумбійського університету або, ймовірно, у письменни­цьку майстерню Університету Айови. Вона вважає, що зможе написати роман. Може, навіть і не один.

— А у твоєму житті є чоловік? — питає місіс Пітерсон.

Її обличчя розпашіле, а очі блищать від незвичного алкоголю.