Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

Ґвенді хитає головою, усміхаючись:

— Поки немає.

Як і не буде в майбутньому, думає вона. У неї й так уже є супутник життя — це пульт з вісьмома кнопками зверху і двома важелями по краях. Вона й досі інколи їсть шоколадки, але вже багато років не брала жодного срібного долара. Ті, що були в неї раніше, уже давно ро­зійшлися: виміняні по одному-два за раз на книжки, оренду (о Боже, розкіш орендувати квартиру самій) і на підвищення від «фієсти» до «субару аутбек» (що спершу обурило її матір, та згодом вона змирилася).

— Що ж, — каже містер Пітерсон, — усьому свій час.

— Так, — усміхається Ґвенді. — Маю ще вдосталь часу.

31

Вона планує провести літо в Касл-Року, тож коли батьки повертаються до готелю, спаковує залишки речей, укладаючи пульт на дно своєї валізи. Під час перебування в Брауні дівчина тримала цю жахливу річ у клієнтському сейфі Банку Род-Айленду; вона шкодує, що не додумалася зробити так раніше, але ж вона була всього лише дитям, коли отримала його, дитям, хай йому трясця, а що знають діти? Діти запихають цінності в нори під деревами чи ховають за камені в підвалах, які нерідко затоплює, або в шафах. У шафах, Господи Боже! Щойно приїхавши в Колумбію (або в Айову, якщо її візьмуть до письменницької майстерні), він вирушить в інший клієнтський сейф, і, наскільки їй відомо, зможе лишатися там вічно.

Вона вирішує з’їсти шматочок кавового торта й випити склянку молока перед сном. Доходить до вітальні й там ціпеніє. На столі, за яким останні два роки вона готувалася до занять, біля обрамленого знімка Гаррі Стрітера лежить маленький охайний чорний капелюх. У неї немає сумнівів, що це той самий, який вона востаннє бачила в день, коли вони з Гаррі пускали повітряного змія на бейсбольному полі. Який же радісний то був день. Може, і взагалі останній з радісних.

— Заходь сюди, Ґвенді, — гукає з кухні містер Ферріс. — Присядь, подихай, як то кажуть на півдні.

Вона заходить на кухню, почуваючись чужою у власному тілі. За кухонним столом сидить містер Ферріс в охайному чорному костюмі, здається, не постарівши бодай на день. Перед ним шматок кавового торта і склянка молока. Її вже чекає власна порція торта і молока.

Він оглядає її з голови до п’ят, але — як і в той перший день, коли вона зустріла його на вершині Сходів самогубців, — без будь-якого хтивого умислу.

— Якою ж гарною жінкою ти виросла, Ґвенді Пітерсон!

Вона не дякує йому за комплімент, але сідає. Ця розмова вже давно здається їй протермінованою. Тільки, мабуть, не йому; їй спадає на думку, що в містера Ферріса власний графік, і він завжди дотримується його. Усе, що вона каже, це:

— Я замкнула двері, коли йшла. Я завжди замикаю двері. І коли повернулася, двері були замкнені. Я завжди перевіряю. Отримала цю звичку в день смерті Гаррі. Ви знаєте про Гаррі? Якщо знаєте, що я хотіла кавового торта з молоком, то, припускаю, знаєте й про це.

— Звичайно. Я багато про тебе знаю, Ґвенді. А про замок…

Він відмахується, ніби кажучи: «Пусте».

— Ви прийшли по пульт?

У своєму голосі вона вчуває водночас порив і неохоту. Дивне поєднання, але дуже їй знайоме.

Він ігнорує це, принаймні поки що.

— Як я вже й казав, я багато про тебе знаю, але мені достеменно не відомо, що сталося того дня, коли до твого дому прийшов той хлопець, Стоун. З пультом завжди стається кризовий момент — можна сказати, момент істини, — і коли він настає, моя здатність… бачити… втрачається. Розкажи, що там сталося.